В функції філій входять: випуск банкнот в обіг; обслуговування клієнтури, наприклад по операціях з цінними паперами; організація клірингових розрахунків через розрахункові палати; сбор інформації про діяльність кредитних установ; оцінка банківських ризиків; консультування підприємств за питаннями фінансового аналізу і експертизи; сбор і аналіз економічної і фінансової інформації на регіональному рівні, в часності за допомогою кон’юнктурних обстежень в різних отраслях економіки.

Таким чином, організаційна структура, що склалася в Банку Франції, забезпечує виконання покладених на нього задач. Цьому сприяє підвищення ступеня незалежності центрального банка, досягнуте завдяки прийнятому в 1993 році Закону про Уста Банка Франції.

Французські комерційні банки.

Традеційно до реорганізації кредитних установ в 1984 році, у Франції розрізнялись три категорії цих банків в залежності від строку по депозитно позичкових операціях, розмірів участі у капіталах підприємств і спеціалізації.

І група - депозитні банки

ІІ група - ділові, фондові, інвестеційні.

ІІІ група банки довго- та середньострокового кредиту.

Депозитні банки спеціалізувалися на депозитно-позичкових операціях; ділові - на участі в капіталах і управлінні підприємствами, в засновницькій діяльності і довгостроковому кредитуванні; банки довго- та середньострокового кредиту - на депозитно-позичкових операціях строком більше 2-х років.

Французські комерційні банки все більше організуються в “туманності” і “архіпєлагі” дрібних і середніх банків (з балансами від 200 млн фр до 10 млрд фр) навколо “ядра”, яке складають або три крупних в національному маштабі банка: Національний парижський банк (Банк насіональ де Парі), Креді Ліоне ат Сосьєте Женераль; або фінансові компанії, глвою яких є інвестеційні банки: Суец або Паріба; або депозитний банк, який за родом діяльності починає тяготіти до інвестеційного, але хоче зберігти і свої депозитні операції - Промисловий кредит Франції і Промисловий комерційний кредит.

Зрозуміло, що залишається велика кількість незалежних і доолі крупних банків державних або приватних, але феномен “архіпелагізації” продовжує розвиватися; фактично цей процес концентрації не припинявся з кінця війни, його кульмінацією було злиття в 1967 році Націонильного банку для торговлі і промисловості з Національним парижським банком обліку цінних паперів, потім процес значно прискорився в період націоналізації з 1982 р по 1986р.

Не дивлячись на процес приватизації, на державний сектор продовжує приходитись ще значна кількість комерційних банків. З 1946 р. Були націоналізовані Креді Ліоне, Національний банк для торгівлі і промисловості і Національний парижський банк обліку цінних паперів, одночасно в інвестеційних банках з’явилися урядові комісари.

В1982 р були додатково націоналізовані ще 39 банків, в тому числі фінансові компанії, бувші інвестеційні банки; в часності, були націоналізовані всі банки, вже належавші “гігантам” або Парижському промисловому і комерційному кредиту або Паріба (Креді дю Нор), це відбувалося по мірі того, як їх баланс починав перевищувати 1 млрд фр. В результаті цього мироприємства було “націоналізовано” біля 90% депозитів і 84% кредитів банків країни. Результат цієї націоналізації, її позитивним активом, не вдуючися в політичні дискусії, безумовно є спасіння банків, котрі, залишившись приватними, випробували б значні труднощі(Банк Ротшильда, Вормса, Креді дю Нор), перебудова банківської системи, тобто її зміцнення, що було набагато складніше зробити, якщо б у банків не було одного і тогоже власника і, накінець, організації більш інтенсивного соціального діалогу між цими банками, що диктувалося законами держсектора.

В пасиві націоналізації нема “пограбування” бувших володарів, як про це не раз говорилося: їм заплатили в середньому на 15% більше першочергової оціночної ринкової вартості; в деяких випадках ціна набагато перевищувала прибутковість націоналізованої установи (наприклад, у випадку з Марсельським кредитним товариством) напроти, зміни і гальмування процесу націоналізації погіршували клімат в середені цих підприємств.

Хвиля приватизації, яка почалася л листопаді 1986 року і продовжувалась до березня 1988 року, в основному торкнулася банків: майже всі вони були денаціоналізовані, крім групи СІС (Промисловий і комерційний кредит), Марсельського кредитного товариства і Банка Бретанії; однак Сосьєте Женераль, один з трьох банків, націоналізований ще в 1946 році, залишився державним.

Перд усім, жалість викликає той факт, що приватизація не була зроблена шляхом збільшення капіталу, який був явно недостатнім за всіма критеріями; в цій приватизації сильно був велик ідеологічний фактор, при цьому недооцінювалося те, що підказував здоровий глузд. Статус змішаної економіки, який міг би явитися результатом цієї приватизації, даже при незначній частці держсектора не бувби перешкодою для динамічного і прибуткового управління, що було характерно для державних банків в 1982-86рр.

Діяльність французських депозитних банків, як і всих комерційних банків, підвищилася під впливом конкуренції, пов’язаною зі спрощенням бануівських операцій. З кінця 60-х рр вони “кинулися” завойовувати облатсі, де раніше їх присуинісь не надлюдалася: фінансування житлового будівництва, надання споживчих кредитів тощо. В останній час відмічається тенденція до непрямого або прямого фінвнсівання деякими комерційними банками сільського господарства, тобто вони претендують на захват операцій, які до теперешнього часу надаються виключно банком Креді Агріколь.

Мимовіль такої “диверсифікації”, крупні комерційні банки, продовжуючи універсалізацію своїх операцій, починають вкладати капітал в крупні промислові підприємства, чім раніше займалися інвестеційні банки (фінансові компанії). Ці банки переймають приклад німецьких банків, які вже давно почали займатися подібними операціями.

Подібне розширення ділової активності , а також змінення традиційних для цих банків операцій, особливо під впливом посилення ринкового характеру діяльності, стали вимогати великих