Згідно теорії А. Сміта, податки необхідні для задоволення таких суспільних благ, як оборона, забезпечення безпеки громадян і їх майна, освіта, і лише в окремих випадках — для забезпечення виконання контрактів[2,C.37]. Д. Рікардо вважав, що податки повинні використовуватись винятково у фіскальних цілях, оскільки вони перешкоджають процесу утворення і нагромадження капіталу, а тому і найкращим податком є найменший податок[3,C.397].

Як неминуче зло, необхідну трату сил для будь-якої держави, розглядав податки прибічник теорії споживання Ж.Б. Сей. Він вважав, що податки не виконують утворювальної ролі, і чим вони менші, тим краще[4,C.174].

Згідно поглядів представників неокласичної теорії (Р.Солоу, М. Фрідмен, Г. Хезліт, Д. Роббінсон, Дж. Мід), яка базується на концепції податкової нейтральності, сучасна (для їх часу) економіка самонастроюється, а державне втручання допускається лише в певних межах. Податкова політика повинна допомагати збалансувати зростання виробництва, попит і пропозицію, підпорядковуючись ринковому господарству. Так, Дж. Мід, який побудував неокласичну модель, відводив державі лише непряму роль у регулюванні економічних процесів, вважаючи державу дестабілізуючим фактором з обмеженим зростанням її витрат. Зовнішні коригуючі заходи повинні бути направлені лише на те, щоб усунути перепони, що заважають дії законів вільної конкуренції[5,C.127].

У неокласичній теорії широкий розвиток одержали два напрями: теорія пропозиції та монетаризм. Теоретики економіки пропозиції (А.Леффер, Р.Мандаль, Дж.Гільдер, М.Фелдстайн, Уейденбаум, Г. Шмольдерс, М.Бернс, Г.Стайн та ін.) поділяли думку щодо негативного впливу державного втручання в економіку[6,C.107,C.73].

На їх погляд, систематичне втручання держави у господарське життя, її політика доходів, зайнятості, соціального забезпечення справляє руйнівний вплив на економіку. Таке втручання відкидається, а роль держави обмежується здійсненням політики, що сприяє вільній господарській діяльності, а також підтримці необхідного рівня грошової маси, проведенню кредитних заходів, обмеженню соціальних витрат. Прихильники теорії пропозиції категорично відкидають ідею нарощування бюджетних витрат для стабілізації або формування попиту, кваліфікуючи її як чинник дестабілізації економіки і підштовхування інфляції. Не сприймаючи політику бюджетної експансії, вони виступають за збалансований бюджет, оздоровлення фінансів.

Автори теорії пропозиції заперечують ідею використання податків як засобу антициклічної дії на економіку. Прогресивно зростаючий податок на доходи окремих осіб і корпорацій розглядається як перешкода для зростання збережень, а отже, і нових капітальних вкладень, нарощування ділової активності, стійкого економічного зростання. При цьому висувається вимога щодо радикального зниження граничних податків і ставок, скорочення ступеня прогресивності оподаткування доходів. Такі заходи розглядаються як ефективний засіб стимулювання приватної ініціативи, створення сприятливих умов для підтримки ділової активності на основі необмеженого ринкового саморегулювання, розширення інвестицій і оптимального довготермінового темпу економічного зростання. Ключем до вирішення найбільш гострих економічних проблем вважається стимулювання широкої приватної ініціативи та приватного підприємництва, а найважливішим важелем їх стимулювання — зниження податкових ставок і надання податкових пільг привілеїв корпораціям. Тільки через стихійний ринковий механізм і всіляке підвищення пропозиції, за твердженням прибічників цієї теорії, можливо забезпечити ефективне використання ресурсів і стимулювати попит на продукцію. Будь-яке збільшення бюджетних витрат на ці цілі відкидається, як і підвищення витрат на соціальні потреби. Бюджетний дефіцит як один з негативних показників стану економіки пропонувалось усунути. При цьому підкреслювалось значення економії державних витрат і збалансованості бюджету. Виходячи з існування тісного зв'язку між інфляцією і зростаючими державними витратами, прихильники цієї теорії вважали цей зв'язок подвійним: 1) постійне зростання бюджетного дефіциту тягне за собою монетаризацію державного боргу; 2) вплив тяжкого податкового тягаря на фактори пропозиції (працю, збереження та інвестиції). У цьому зв'язку, на їх думку, скорочення державних витрат повинно було сприяти боротьбі проти інфляції і в той же час створити умови для успішного здійснення податкової реформи. Крім того, значне збільшення соціальних витрат — результат економічної політики демократичних партій — означає направлення більшої частини ресурсів на споживання, зменшує можливість економічного зростання. Звідси — скорочення державних витрат слід починати, в першу чергу, з витрат на соціальні програми.

Теорія "економіки пропозиції" за допомогою одночасного скорочення податків і державних витрат мала намір вирішити головне заздання: зменшити державне втручання в економіку, уповільнити інфляцію і збільшити темпи економічного зростання. Для боротьби з інфляцією передбачалось використати ще один метод — контроль за зростанням маси грошей в обігу за допомогою політики високого проценту.

Механізм регулювання економічних процесів, запропонований теоретиками "економіки пропозиції", — складний і суперечливий. Сумнівно, щоб скорочення податків і державних витрат при наявності великого бюджетного дефіциту сприяло оздоровленню державних фінансів. В цій теорії недостатньо розроблені питання, пов'язані з нестачею доходів, проблемами соціальної політики, витратами на воєнні цілі, зростанням безробіття, спадом темпів економічного зростання.

Повністю покладались на механізм ринкового саморегулювання економіки й теоретики "раціональних очікувань" (Р. Лукас, Дж. Мут, Р. Берроу, Н. Уоллес, Т. Саржет та ін.). Ця концепція припускає, що в ході конкуренції приводяться в дію всі важелі саморегулювання, що ефективно самонастроюють економічну систему і забезпечують її рівновагу. Автори даної теорії не припускали можливості циклічних коливань виробництва; Однак, ігноруючи справжню основу циклічних коливань, вони розглядали їх як результат помилок, що