В Україні в перехідний до ринку період податкова політика повинна бути спрямована (разом з іншими важелями регулювання) на створення передумов для формування соціально-орієнтованої, екологобезпечної економіки. Однією з таких передумов є структурна перебудова економіки, для забезпечення якої необхідно проводити активну структурну політику, збалансовану з податковою. При цьому слід задіяти активний варіант податкової політики, при якому проявляється як фіскальна, так і стимулююча (стримуюча) функція податкової системи.

Розділ 2.

Аналіз ефективності застосування діючої системи оподаткування і податкової політики в умовах трансформації економіки України.

2.1. Передумови становлення сучасної податкової системи в Україні

Протягом декількох десятиліть в Україні, як і в цілому в і колишньому СРСР, недооцінювалась роль товарно-грошових відносин, зокрема, такого надійного індикатора стану економіки держави, як фінанси. Народногосподарські пропорції і формувались без урахування фінансових критеріїв. Недооцінка ролі фінансів в економіці, нерозуміння обмеженості фінансових, як і будь-яких інших ресурсів, нереальна інвестиційна політика призвели економіку на межі 1980-1990-х років до фінансової кризи і порушення грошового обігу. Саме фінанси найповніше і иайоб'єктивніше відобразили негативні явища і тенденції господарського життя країни, такі як нераціональна структура ниробництва, його низька ефективність; галузеві і міжгалузеві диспропорції; зниження продуктивності праці в галузях матеріального виробництва, відставання в галузі науково-технічного прогресу; зменшення фінансової віддачі від капітальних вкладень, розбалансованість споживчого ринку і як результат — перевищення державних витрат над доходами, наростання інфляційних процесів і бюджетного дефіциту, що виявилося на початку 90-х років.

Основну фінансову базу бюджету становили відрахування під прибутку і податок з обороту. Відрахування від прибутку підприємств, що направлялись в бюджет, безумовно, мали податковий характер. Але принципова відміна від податків полягала в індивідуальності ставок, можливості змінити їх у будь-який момент галузевими міністерствами і фінансовими органами без участі законодавчих гілок влади. Будь-яких науково-обгрунтованих критеріїв визначення частки прибутку, що вносилась у бюджет, і частки, що залишалась у розпорядженні суб'єкта господарювання, не існувало. На практиці .таким критерієм служила прибутковість того чи іншого підприємства. Чим краще працювало підприємство, тим більше фінансових ресурсів із нього стягувалось у бюджет, і тим вищі процентні відрахування встановлювались на наступний плановий період. Ставку відрахувань можна було підняти протягом календарного року, якщо державному або місцевому бюджету потрібні були додаткові кошти.

Централізація максимально можливої маси фінансових ресурсів і наступний перерозподіл їх через витратну частину бюджету неминуче призвели до їх переливу від добре працюючих до слабо працюючих підприємств. У підприємств була відсутня заінтересованість в одержанні максимального прибутку. Наслідком цього стали низька ефективність виробництва, нераціональна витрата товарно-матеріальних цінностей, зростання собівартості продукції, хоч в планах закладалось її зниження. Останнє спричинило зниження платежів підприємств і організацій у державний бюджет. Так, якщо у 1980 р. частка платежів із прибутку підприємств у державному бюджеті становила 36,8 %, то в 1989 р. вона знизилась до 24,5 %[26,C.442-443].

З метою підвищення ефективності виробництва з середини 1980-х років в Україні почали проводитись економічні експерименти по розширенню прав підприємств у плануванні та економічному стимулюванні виробництва, запроваджуватись нормативні методи розподілу прибутку, ресурсні платежі тощо. Перевага нормативного методу розподілу прибутку перед обов'язковими відрахуваннями прибутку підприємств у бюджет полягає в тому, що він зацікавлював підприємства в зростанні загальної маси прибутку. Нормативний метод повинен був виключити необгрунтоване адміністративне втручання галузевих міністерств і фінансових органів протягом календарного періоду, перегляд фінансових нормативів.

Впровадження нормативного методу розподілу прибутку - це перший крок до податкової системи. Однак між нормативом розподілу прибутку і податком на прибуток велика різниця. По-перше, податок встановлюється законодавче за єдиною ставкою для всіх підприємств і організацій за винятком окремих галузей або категорій платників, для яких податкова ставка може бути вища або нижча, але також заздалегідь визначена законом. При нормативному методі проценти відрахувань встановлювались диференційовано для кожного окремого підприємства галузевими органами управління (за узгодженням з фінансовими органами) у річному плані. Нормативні відрахування від прибутку робились не від загального, а від розрахункового прибутку, тобто за вирахуванням першочергових платежів у бюджет і процентів за користування кредитом. Понадплановий прибуток розподілявся за встановленим загальним нормативом, а деколи норматив для планового і понадпланового прибутку був різним. По-друге, норматив вилучення прибутку в бюджет спирався на ті свпіввідношення, що складалися роками при обов'язкових відрахуваннях від прибутку в бюджет, через що встановлювався, звичайно, на рівні вище 50 %, досягаючи для окремих підприємств понад 90%[27,C.346]. Крім того, існував ще норматив відрахувань у централізовані галузеві фонди, тобто в розпорядження міністерств. По-третє, прибуток, що залишався в організації, розподілявся згідно незмінному нормативу, хоч тут обмеження були рухливішими.

Другою передумовою переходу до податкової системи було введення ресурсних платежів. Плата за основні виробничі фонди є прообразом податку на майно підприємств. Як і нормативи відрахувань від прибутку ставки плати за фонди були диференційовані, а величина ставок надмірно висока. Звичайно, ставки становили 8-12 % вартості фондів. Але головна причина невдачі даної політики полягала в тому, що при стягненні основної маси прибутку колективу підприємства було байдуже, якими саме способами він втягується: через плату за фонди або прямим методом відрахувань у бюджет. Так що матеріальної зацікавленості в кращому використанні виробничого потенціалу не виникало, витратний механізм продовжував функціонувати.

Була введена також плата за трудові