Реферат на тему:
Виникнення центральних емісійних банків та загальна характеристика їх статусу
Світова система центральних банків у їхньому сучасному вигля-ді створена відносно недавно. До середини XVІІІ ст. комерцій-ні і центральні банки не розрізнялися. З розвитком кредитної системи відбувається процес централізації банкнотної емісії в окре-мих великих комерційних банках. При цьому монопольне право на випуск грошових знаків (банкнот) поступово закріплюється лише за одним банком. Такий банк у різні часи називався по-різному. Спочат-ку — емісійним або національним, а згодом — центральним, що від-повідало його керівній ролі у кредитній системі тієї чи іншої країни.
Уперше у світовій практиці центральний банк було створено у Швеції (Риксбанк) у 1668 р. Дещо пізніше, у 1694 р., засновано Банк Англії. Проте на той час центральні банки ще не мали виключно-го права на емісію грошових знаків. Їхні функції відрізнялися від функцій сучасних центральних банків. Так, призначенням Банку Англії спочатку було фінансувати торгівлю і промисловість, Банку Нідерландів — внутрішню і зовнішню торгівлю. Центральні банки сучасного типу виникли лише в XIX ст. Нині майже в усіх країнах світу функціонують центральні банки. Однак між ними є суттєві від-мінності, які пояснюються особливостями політичного та фінансо-во-економічного розвитку окремих країн.
Зауважимо, що упродовж 40—50 років XIX ст. відбувалася жва-ва дискусія щодо переваг централізованої монопольної банківської системи порівняно з системою конкурентних і рівноправних на рин-ку банків. Під час дискусії з'ясовувалися не лише сутність понять «вільна банківська система» і «централізована банківська система», а й переваги і недоліки кожної з них. У цій дискусії перемогла, зви-чайно, найбільш раціональна банківська система, тобто централізо-вана. Значною мірою це пов'язано з необхідністю монополії емісій-ної діяльності, завдяки якій сучасні центральні банки отримали відповідні функції й особливий статус.
У XX ст. виділення в банківській системі окремої центральної ланки в більшості розвинутих країн світу є не лише природним явищем, а й обов'язковою умовою досягнення вищого економічного розвитку.
Правове становище центральних банків, їхній статус у розвину-тих країнах визначаються відповідним законодавством. У більшості країн світу основним правовим актом, який регламентує діяльність центральних банків, є акт вищої юридичної сили — закон. У законах про банки визначаються їхня структура, основні завдання, функції та компетенція, порядок взаємовідносин з органами законодавчої і виконавчої влади, державними органами управління, а також пов-новаження держави щодо суб'єктів банківської системи та ін. Закон закріплює повноваження центрального банку як державного емісій-ного центру. У правових актах, які визначають статус центральних банків, закріплюються також їхні владні повноваження у сферах ре-гулювання грошового обігу, валютних операцій, функціонування кредитної системи тощо.
Центральні банки можуть бути за формою власності державни-ми або акціонерними. Так, у Франції, Великобританії, Німеччині, Нідерландах, Іспанії капітал центральних банків повністю належить державі. У деяких країнах держава володіє лише частиною капіталу (Бельгія, Японія). У США акціонерами центрального банку (феде-ральних резервних банків) є тільки комерційні банки. Проте у будь-якому разі держава відіграє головну роль у формуванні органів уп-равління центрального банку.—
Суттєво різняться в окремих країнах зміст та форми взаємовідно-син і взаємозв'язків між центральними банками та існуючими гілками влади. В економічній літературі виділяються дві моделі таких взає-мин. Перша — центральний банк виступає агентом уряду (міністер-ства фінансів) і провідником його грошово-кредитної політики. Дру-га — центральний банк є незалежним від уряду, що забезпечує йому самостійність у проведенні грошово-кредитної політики без будь-яко-го впливу з боку урядових органів. Однак на практиці ці моделі у «чистому вигляді» не функціонують. У більшості країн існують про-міжні моделі, які передбачають певні принципи взаємодії виконавчої влади з центральним банком та певний ступінь його незалежності.
Законодавство лише п'яти країн — США, Німеччини, Швейцарії, Швеції та Нідерландів — передбачає підпорядкування центральних банків парламентам. У більшості держав світу центральні банки під-порядковані казначейству або міністерству фінансів.
У законодавстві Великобританії, Франції, Італії, Японії та деяких інших країн передбачено, що міністерство фінансів має право вида-вати інструкції центральним банкам. Проте такі випадки є надзви-чайно рідкісними.
У країнах, де законодавчими актами передбачено підпорядку-вання центральних банків безпосередньо парламентам, за допомо-гою відповідних процедур можливе прийняття рішень, якими органи виконавчої влади зобов'язуються сприяти центральним банкам у розв'язанні певних проблем, у здійсненні грошово-кредитної полі-тики. Крім цього, законодавство деяких країн передбачає звітність центральних банків перед парламентами. Наприклад, Федеральна резервна система США подає Конгресу США звіт про свою діяль-ність двічі на рік. Центральні банки Німеччини і Японії подають звіти у свої парламенти щорічно.
Питання незалежності центральних банків є дискусійним, особли-во в країнах з ринковим типом економіки. Для центральних банківсь-ких інституцій України воно має не лише теоретичний, а й прак-тичний інтерес. Від відповіді на це питання залежить визначення правового становища, завдань, функцій, повноважень та принципів організації НБУ в майбутньому законі про Національний банк України.
Центральні банки в більшості країн світу постійно користуються підтримкою держави, що дає можливість забезпечити платіжну сис-тему потужними засобами телекомунікації, необхідної для здійснення розрахунків між суб'єктами ринку. Центральні банки спроможні ре-єструвати усі платіжні операції, якісно проводити зарахування взаєм-них зобов'язань банків тощо. Центральний банк здійснює макроеко-номічний нагляд за функціонуванням всієї банківської системи, а також за діяльністю кожного банку окремо. Завдяки цьому він може оперативно вживати превентивні заходи, спрямовані на стабілізацію фінансового стану учасників ринку платіжних послуг та здійснювати санацію того чи іншого ринку з метою недопущення розладу розра-хункової системи через банкрутство або неліквідність її учасників.
Лише центральний банк згідно
