В цей період у США відбувались президентські вибори, на яких у якості одного із кандидатів виступив Ф. Рузвельт. Він розумів важливість реформування банківської системи, тому в його передвиборчій програмі передбачалися: пошук шляхів виходу із інвестиційної кризи; розділення інвестиційних і комерційних банків; жорсткий контроль діяльності національних банків для того, щоб захистити вкладників і попередити можливість використання їх грошей зі спекулятивною метою. В перші дня приходу до влади Рузвельта було проголошено закриття всіх банків і розпочати ряд важливих заходів:

Прийнята надзвичайна програма, згідно з якою вирішення проблем у банківській сфері передбачалось шляхом відкриття «здорових» банків, реорганізації тих банків, які мають таку можливість і ліквідації абсолютно безнадійних.

Затверджені урядові гарантії по банківських депозитах. У зв’язку з цим паралельно розроблялись два плани, один з яких передбачав 5-процентну гарантію незаморожених банківських активів, а інший – гарантію по змінній шкалі, здійснюваній на окремих активах в окремих банках.

Важливе значення мав і Надзвичайний закон про банки, який широко обговорювався банківським співтовариством. Основна увага спрямовувалася на взаємини, які розвивались між комерційними і інвестиційними банками. Законодавці прийшли до висновку, що розмежування цих видів банківської діяльності було необхідним. Комерційним банкам не дозволялось розміщувати ніяких цінних паперів, за винятком цінних паперів уряду штатів і місцевого уряду. Банки-члени Федеральної резервної системи зобов’язані були відокремити свої філії протягом одного року. Приватні банки мали визначитись, чи будуть вони займатись залученням вкладів, чи інвестиційним бізнесом. Будь-який керуючий чи директор компанії не мав права очолити комерційний банк чи банк, що приймає депозити. Крах на фондовому ринку 1929 року поставив питання про більш жорсткий контроль за діяльністю банків щодо операцій із цінними паперами. Упродовж 1929 року брокерські позики збільшувались, спалахнула криза на фондовому ринку, що неминуче привело до концентрації уваги на загрозливому обсязі кредиту, який був наданий спекуляції із цінними паперами. Не увесь кредит, спрямований на фондовий ринок, знаходився під контролем Федеральної резервної системи. Значна кількість грошей пішла на спекуляцію на фондовому ринку не через банки-члени Федеральної резервної системи.

Закон про створення Федеральної корпорації страхування депозитів був найбільш спірним серед нового банківського законодавства. Після довгих обговорень новий закон отримав назву Гласса-Стігалла 1933 року. Він був розроблений для того, щоб знищити лазівки в банківській системі США. Він вводив більш жорсткий контроль за обов’язковими резервами й інвестиційною політикою банків, що контролюються.

Основним пунктом «Нового курсу» Рузвельта стало введення зобов’язання Реконструктивної фінансової корпорації інвестувати в привілейовані акції банківських інститутів. Адміністрація вирішила використати нові можливості, надані Реконструктивною фінансовою корпорацією , й проводити політику, при якій погана структура нелізензованих банків могла би бути покращена. Протягом 1934 р. було прийнято три закони, які мали спеціальне значення для банківського світу. Перший – забезпечував річне розширення Тимчасового фонду страхування депозитів, другий – давав право Реконструктивній фінансовій корпорації й Федеральним резервним банкам надавати прямі позики промисловості, третій – торгався регулювання фондових операцій.

Основний висновок, який можна зробити із проведеного аналізу, полягає в тому, що розглянуті шляхи вирішення проблеми нестачі інвестицій в США можуть бути вдало використані і в сучасній Україні, оскільки існуюча банківська система не справляється із завданням забезпечення економіки фінансовими ресурсами.

У контексті успішної реалізації фінансових інвестицій за окремими проектами можна констатувати, що діюча в Україні система комерційних банків не справляється із завданням мобілізації капіталу й фінансування інвестицій в реальний сектор економіки. Очевидно, що без створення спеціалізованого кредитно-банківського механізму неможливо буде мобілізувати довготермінові заощадження, нагромадження та спрямувати їх на інвестиції в реальний сектор.

Однак, не зважаючи на те, що нині висувають різноманітні пропозиції щодо організації структури спеціалізованих інститутів, які займаються фінансуванням інвестицій, всі автори сходяться на думці, що держава повинна брати участь у їх діяльності.

Варто відзначити, що в багатьох країнах держава бере безпосередню участь в створенні і функціонуванні необхідних у період економічних криз і нестачі інвестиційних фінансових інститутів, наприклад, банків розвитку.

Основною проблемою, з якою зіткнулась більшість країн після Другої світової війни, була проблема економічного розвитку, оскільки вони не мали достатніх вкладів для фінансування проектів, які бажали здійснити.

Існуючі банки займались, переважно, наданням кредитів на комерційні потреби (комерційні і ощадні банки), або у випадку центрального банку – контролем і регулюванням грошової маси. Крім цього, існуючі банки надавали кредити на таких умовах, які були неприйнятними для новостворених підприємств або для фінансування великих проектів.

Одним із найбільш важливих завдань було вишукування способів переміщення зовнішніх ресурсів – переміщення коштів із країни надлишком капіталу в країни, які відчувають його нестачу. При розгляді цієї проблеми виникла ідея створення банку розвитку як інструмента передачі зовнішніх ресурсів на інвестиційні потреби. Це була рання форма банків розвитку. Їх основна функція полягала в рекредитуванні коштів, наданих міжнародними організаціями, наприклад МБРР, промисловим підприємствам.

У деяких випадках створення банків розвитку при підтримці МБРР привело до утворення квазіфілій цієї організації в країнах, що розвиваються. Аналогічні процеси мали місце в деяких промислово-розвинутих країнах, які відчували потребу в залученні інвестицій для реконструкції промислових підприємств. Тому такі країни, як Австрія, Ізраїль, Іспанія, Ірландія, Канада, Норвегія, Фінляндія, Франція, Японія також створили банки розвитку.

Наприклад, у кредитно-фінансовій сфері Південної Кореї переважали державні інститути, тоді як приватні банківсько-кредитні інститути з’явилися в першій половині 80-х – на початку