Державні кредитно-фінансові інститути відіграли значну роль у модернізації промислової структури Японії, особливо на початковій стадії. За рахунок позик державних фінансових інститутів в 1955р. фінансувалось 32% закупівель нового промислового обладнання в японських фірмах, 1965р. 16%, в 1980р.-7,6%, а в 1990р.-8,1%. Найбільш сильний вплив на розвиток японської промисловості мали три державні фінансові інститути – Банк розвитку, Експортно-імпортний банк і Корпорація з фінансування малого бізнесу.

Вважливі функції виконували позики, надані державним Банком розвитку. Позики цього банку покривали, як правило, 30-50% вартості інвестиційного проекту й надавались на термін від 5-ти до 15-ти років, причому під менший процент, ніж кредити приватних банків.

Згодом національні й субрегіональні фінансові інститути розвитку стали отримувати фінансові ресурси й формі двосторонньої допомоги від таких організацій, як Агентство міжнародного розвитку США (АМР), Канадське агентство міжнародного розвитку (КАМР), Шведське агентство міжнародного розвитку (ШАМР), а також від міжамериканських і між азійських банків регіонального розвитку. Значний обсяг зовнішніх ресурсів надавали банкам розвитку двосторонні агентства, які виявили, що спрямування зовнішніх ресурсів через фінансові компанії розвитку в приватний і державний сектори в країнах, що розвиваються, - ефективний спосіб надання реальної допомоги приватному сектору в цих країнах.

Однак ця рання концепція банків розвитку була досить обмеженою. Очевидно, що дані кредитні інститути, виступаючи лише в якості розпорядників коштів, у довготерміновій перспективі не могли стати життєздатними фінансовими посередниками. У випадку припинення МБРР або іншою міжнародною організацією кредитування банку розвитку він не зможе продовжити свої операції через відсутність доступу як до зовнішніх, так і до внутрішніх фінансових ресурсів.

Рання концепція діяльності банку розвитку, в якій основна увага зосереджувалась на розподілі зовнішніх ресурсів, була замінена таким чином, щоб в ній зверталась увага на інші суттєві функції інститутів розвитку як самостійних фінансових посередників, зокрема на інтеграцію в національний фінансовий сектор, оцінку проектів й ефективне управління портфелем інвестицій.

У 60-70-х роках країни Латинської Америки пішли шляхом випуску інструментів із постійною дохідністю, особливо в періоди високої інфляції. Таким чином, надійність або довіра до фінансової системи були визначальним чинником, який стимулював зберігача до інвестицій, а ліквідність і дохідність відігравали лише другорядну роль. Якщо ставка процента по фінансовому інструменту фіксована, то рівень ризику знижується. Індустріалізація в Мексиці в 60-х роках фінансувалась, переважно, через Національний банк промислового розвитку. Ці інструменти з постійним доходом забезпечували непоганий рівень дохідності.

У рамках моделей розвитку, що базувались на широкій участі держави в економіці, в кредитних системах переважної більшості країн регіону, до недавнього часу існував широкий сектор державних і підконтрольних державі банків, який формували банки розвитку, фінансові корпорації, комерційні банки і різні спеціалізовані кредитні інститути. Зрештою, на початку 80-х років доля держави в активах банківської системи складала в Бразилії понад 45%, у Мексиці – більше 50%, в Аргентині – понад 40%, в Перу – більше 65%.

Державні банки цих країн здійснили суттєвий внесок у прогрес галузей інфраструктури, переробної промисловості, сприяли розвиткові відсталих районів, при допомозі якого уряд «підключав» приватні банки до вирішення таких проблем, як фінансування бюджетного дефіциту (примусове розміщення в банках облігацій і бон казначейства), пільгове кредитування галузей, визначених урядом (селективний кредит), пониження інфляційного тиску з боку попиту й обмеження грошової маси (високі резервні вимоги в центральних банках, кредитні рестрикції) тощо.

У 50-60-х роках у багатьох країнах не було ні приватних, ні державних банків розвитку, хоча потреби фінансування промислового і сільськогосподарського розвитку в них відносилась до розряду пріоритетних. У деяких країнах для цих цілей був створений спеціальний механізм у формі «фонду розвитку». Право управління цим фондом було надано вже діючому інституту, який здійснював управління ресурсами на фінансування розвитку, які отримувались у формі кредиту. Але кредитний ризик ніс уряд. Отримані таким чином ресурси фонд позичав приватним банкам або іншим фінансовим інститутам для фінансування проектів розвитку, запропонованих їм цим фондом.

Фонди розвитку є механізмами, що виконують функції банку розвитку, які, як правило, не мають юридичного статусу корпорації. Фонди розвитку – це механізм фінансування програм або проектів розвитку. Вони можуть виконувати функцію фінансування довготермінових інвестицій. Але деякі з них можуть створюватись лише на певний час для здійснення деякої програми, яка повинна бути виконана, наприклад, протягом 3-5-ох років.

Щодо відмінностей у діяльності банків розвитку, то приватні банки розвитку, як правило, надають кредити з меншим терміном, ніж державні. Це схоже на відмінності між приватними і державними банками взагалі. Приватні банки розвитку звертають більшу увагу на фінансову дохідність. Висока фінансова дохідність проекту передбачає також вищу норму прибутку для фінансової компанії розвитку, яка здійснює фінансування проекту. У випадку державних банків розвитку й банків зі змішаним капіталом більша увага зосереджується на економічній дохідності. Це має місце, наприклад, у Бразилії. Федеральний уряд і уряди штатів є провідними власниками контрольних пакетів акцій (понад 50%). Уряд може мати і менше 50% акцій і все ж здійснювати визначальний вплив на раду директорів. У випадку банків розвитку зі змішаним капіталом громадськість зацікавлена в тому, щоб ними керувати як приватними підприємствами, отримуючи великий дохід. Але кількість банків розвитку зі змішаним капіталом знижується, тому з часом ці інститути стають або повністю державним, юбо повністю приватними.

Розглядаючи тільки долю банків розвитку в загальному обсязі довготермінового фінансування, можна зробити висновок, що їх роль незначна. В середньому у світі доля банків розвитку в загальному