По-третє, кредити центрального банку — це засіб урегулювання міжбанківських розрахунків і забезпечення таким чином безперебійного функціонування платіжної системи.   

Центральні банки використовують різні способи кредитування (рефінансування) комерційних банків:

* надання ломбардних кредитів;

* купівля цінних паперів у комерційних банків на умовах угоди РЕПО;

* редисконтування векселів.  

Нині основний спосіб кредитування — це надання ломбар-дних кредитів під заставу цінних паперів, насамперед держав-них цінних паперів, що обертаються на організованому ринку. Вартість застави повинна перевищувати суму ломбардного кредиту. Банк-позичальник зберігає право власності на депо-новані в центральному банку цінні папери, проте якщо кредит своєчасно не погашається, право власності переходить до цен-трального банку. Після реалізації цінних паперів центральний банк утримує із виручки суму основного боргу із нараховани-ми процентами.

Центральні банки використовують два методи надання лом-бардних кредитів:

* прямий метод. Центральний банк надає кредит безпосередньо банку, який подав кредитну заявку, під фіксовану процентну ставку;

* тендерний (аукціонний) метод. Банки — потенційні позичальники подають кредитні заявки центральному банку, який організовує торги. Тендери бувають кількісні та цінові. Проведення кількісних тендерів передбачає, що банки вказують у заявках тільки суму кредиту. Заявки задовольняються за фіксованою про-центною ставкою. Якщо попит на кредит з боку комерційних банків перевищує пропозицію центрального банку, то кредитні заявки задовольняються пропорційно.

В Україні Національний банк поступово освоює методи кре-дитування комерційних банків, що є загальноприйнятими у сві-товій банківській практиці.

Успішне ре-гулювання центральним банком грошового ринку потребує наяв-ності в країні стабільної та надійної банківської системи. Банки функціонують головним чином як недержавні, приватні структу-ри, мета діяльності яких — отримання максимального прибутку. Водночас вони виконують суспільне корисні й необхідні функції, що і робить регулювання та нагляд за їх діяльністю обґрунтованим і необхідним завданням держави.

Під регулюванням банківської діяльності розуміють:* 

використання монетарних інструментів з метою впливу на обсязі структуру банківських резервів, а також на рівень процентних ставок;

* ухвалення положень, що базуються на чинному законодавстві й регламентують діяльність банків у вигляді нормативних актів, інструкцій, директив;* 

застосування превентивних і протекційних заходів, які спрямовані на забезпечення стабільності функціонування банківської системи і на проведення центральними банками ефективної мо-нетарної політики.

Превентивні заходи застосовуються для уникнення можливих негативних наслідків від тієї чи іншої економічної ситуації. До превентивних заходів, зокрема, належать:

* вимоги щодо розміру, структури банківського капіталу та його адекватності банківським активам з урахуванням їх ризикованості;

* вимоги щодо ліквідної позиції банків;

* вимоги щодо диверсифікації банківських ризиків (наприклад, установлення для банків нормативів, що регламентують максимальний розмір кредитів на одного позичальника, ризик «великих» кредитів);

* обмеження для банків на деякі види діяльності (наприклад, на інвестиції в корпоративні цінні папери) тощо. 

Протекційні заходи застосовуються для захисту від уже існуючої загрозливої для банку ситуації, яка може спричинити непла-тоспроможність, банкрутство банку. До протекційних заходів, зокрема, належить:*

рефінансування комерційних банків центральним банком;*

створення і функціонування систем гарантування банківських депозитів;*

вимоги щодо формування банками резервів для відшкодування можливих втрат від проведення активних операцій тощо.

Під банківським наглядом розуміють моніторинг процесів, що мають місце в банківській системі на різних стадіях функціонування банків — від моменту створення банків до моменту їх ліквідації, а також застосування до банків певних коригувальних заходів і засобів примусового впливу з метою регулювання їхньої діяльності.

До основних повноважень центрального банку, як регулятивно-наглядового органу, належать такі:*

регулювати доступ до банківської системи. Це означає, по-перше, можливість визначити певні вимоги й умови, що є обов'язковими для отримання ліцензії на право вести банківську діяльність, і, по-друге, здійснювати нагляд за дотриманням цих вимог та умов;*

 забезпечувати розумне регулювання діяльності банків, тобто таке, яке, з одного боку, не обмежує їхньої самостійності в підтримуванні фінансової стійкості, а з іншого — передбачає певні вимоги до банків, спрямовані на мінімізацію банківських ризиків;* 

регулярно отримувати від банків звітність для проведення безвиїзного нагляду;*

здійснювати інспекційні перевірки в банках;*

 застосовувати заходи примусового впливу щодо проблемних банків;*

  брати неплатоспроможні банки під особистий нагляд, призупиняти їхню діяльність, організовувати реорганізацію та ліквіда-цію банків.

В Україні органом банківського регулювання та нагляду є Національний банк.

Банкір і фінансовий агент уряду. Центральні банки, висту-паючи у ролі банкіра уряду, тісно взаємодіють з фінансовими ор-ганами. Вони співпрацюють як при вирішенні загальних питань монетарної і фіскальної політики, так і під час повсякденного ви-конання фінансових операцій.

Центральні банки відіграють помітну роль у касовому вико-нанні державного бюджету. Суть касового виконання бюджету полягає в організації надходження грошових коштів до бюджету (податки збори, виторг від реалізації державних цінних паперів) І видачу бюджетних коштів у процесі виконання бюджету. Цент-ральний банк, як правило, веде рахунок міністерства фінансів (казначейства) і забезпечує таким чином розрахунково-касове об-слуговування уряду, що дає змогу, у свою чергу, уряду, врахову-ючи особливий статус банку, мінімізувати ризики, пов'язані з банківським обслуговуванням.

В умовах незбалансованості бюджету уряд стикається з проб-лемою вишукування джерел фінансування дефіциту державного бюджету. У світовій практиці відомі три методи фінансування дефіциту бюджету:*

податкове фінансування. В основі цього методу — підви-щення урядом податків, що веде до збільшення надходжень до бюджету. Податкове фінансування не впливає на грошову базу;*

боргове фінансування. В основі цього методу — випуск уря-дом боргових зобов'язань, виторг від розміщення яких спрямову-ється до бюджету. Боргове фінансування також не справляє пря-мого впливу на грошову базу, окрім випадків купівлі державних боргових зобов'язань центральним банком;*

фінансування шляхом емісії грошей. В основі цього методу —отримання урядом кредитів від центрального емісійного банку у формі