У разі позитивного вирішення питання про кредитування клієнта між ним і банком укладається кредитний договір, в якому фіксуються основні умови надання позики (цілі, строки, суми, процентні ставки, права й обов'язки сторін).

Визначення умов кредитування безпосередньо між банком і пози-чальником дозволяє піднести організацію кредитних відносин на якісно новий рівень, що означає добровільне прийняття на себе суб'єктами кредитування взаємних зобов'язань, від виконання яких залежить ефективність їх діяльності, утворення прибутку і задоволення економічних інтересів партнерів кредитного процесу. В результаті цього адміністративне регулювання кредитних відносин на основі методичних вказівок державних органів поступово замінюється дією економічних важелів і стимулів, які визначають оптимальні умови банківського кредитування. Дані умови можуть бути сформульовані таким чином:

1. Всі кредитні взаємовідносини між банком і позичальником здійсню-ються на основі чіткого дотримання основних принципів кредитуваня: строковісті, забезпеченості, платності, цільового характеру кредиту.

Строковість кредитування передбачає обов'язкове встановлення періоду користування позиченими грошовими коштами та строку їх повернення банку. Необхідність встановлення такого строку пов'язана, по-перше, з тим, що кредит виражає відносини, основою яких є надання грошових коштів у тимчасове користування, а, по-друге, кредит видається на задоволення тимчасових потреб, що визначаються особливостями діяльності конкретного позичальника.

За адміністративного регулювання економіки основою для визначення строків користування позиками служила планова оборотність цінностей ідприємств і зниження їх запасів. Строк повернення кредиту встановлювався відповідно з передбаченим планом моментом завершення окремих стадій або всього кругообороту оборотних виробничих фондів і фондів обігу, тобто моментом появи у господарств джерел отримання коштів для погашення позик. Однак, така система не виключала можливості порушення строків користування кредитами підприємствами, в результаті чого строкова заборгованість за позиками перетворювалась на прострочену, яка, в свою чергу, неодноразово погашалась за рахунок коштів державного бюджету, що в кінцевому підсумку призводило до нівелювання суті кредиту як економічної категорії.

В сучасних умовах принцип строковості повинен забезпечуватися перш за все найбільш доцільним і ефективним спрямуванням коштів, отриманих в кредит, встановленням економічно обгрунтованого строку користування позикою з урахуванням умов розподілу доходів від операцій, у яких використовувались позичені кошти.

Як видно із наведених у додатку 3 даних, у сруктурі наданих комерційними банками кредитів переважають короткосторокові кредити. Частка довгострокових кредитів на 1.02.2003 р. складала лише 18,3%. Разом з тим попри зниження обсягів кредитів, наданих у 2002 році господарюючим суб'єктам в національній валюті, кредитні вкладення в іноземній валюті стрімко зросли - особливо у 2001 – 2002 рр., коли офіційний курс гривні щодо долара США знизився із 189,9 до 342,7 грн. за 100 доларів, тобто на 80,5% у 2001 р. та до 521,6 грн. у 2002 р.., тобто на 52,2%.

Крім того, невпевненість комерційних банків як кредиторів у стабільності національної валюти і значні девальваційні очікування господарюючих суб'єктів призводять до того, що частка довгосторокових кредитів в іноземній валюті перевищує їхню частку в національній валюті.

В структурі заборгованості за кредитами, наданими суб'єктам господарювання (додаток 4) переважають строкові кредити -79%, хоч частка прострочених та сумнівних порвняно велика - відповідно 11% і 3%.

Донедавна принцип забезпеченості кредиту трактувався таким чином, що видані банком позики повинні мати реальне матеріальне забезпечення. Сума виданого кредиту повинна була відповідати розмірам створюваних запасів товарно-матеріальних цінностей або здійснюваних виробничих затрат. При цьому, якщо знижувались залишки матеріальних цінностей, під які надавались кредити, або знижувався розмір прокредитованих затрат, то отримані позики вважались незабезпеченими і підлягали погашенню. Таким чином, товарно-матеріальні цінності, що виступали забезпеченням кредиту, вважались реальною гарантією його погашення.

Наслідком такого підходу до принципу забезпеченості стало те, що банками здійснювався скрупульозний контроль за кожною виданою позикою, тоді як ефективність використання кредитів в цілому підприємствами і організаціями відходила на другий план. Це призводило, з одного боку, до дріб'язкової опіки банком позичальників, обмеження їх прав, а з другого - до наявності великої кількості неплатоспроможних організацій, оскільки досить часто у забезпечення кредиту приймалися неякісні товарно-матеріальні цінності, реалізація яких була пов'язана із значними труднощами.

При переході до ринкових відносин принцип забезпеченості кредиту слід трактувати у більш широкому розумінні. Як засвідчує практика, наявність безпосереднього матеріального забезпечення ще не дає банку впевненості у своєчасному поверненні позики. Тому в сучасних умовах при оцінці забезпеченості кредиту враховується загальна можливість позичальників повернути кредит в установлений строк шляхом мобілізації і реалізації товарів, матеріальних цінностей, розміщених грошових коштів, включаючи майно, цінні папери та інші активи позичальника.

Принцип платності кредиту полягає в тому, що позики банк видає підприємствам, організаціям та іншим позичальникам за певну плату, визначену у формі процентів. Розмір плати диференційований залежно від характеру спрямування позик, строку користування ними, категорії позичальника та його фінансового стану.

Протягом тривалого часу в банківській практиці нашої країни при формуванні процентних ставок на кредити існував суб'єктивний підхід. Держава, визначаючи через банківську систему певні пріоритети у кредитній політиці, в адміністративному порядку знижувала процентні ставки для