Важливу роль в правовому регулюванні банківської діяльності в країні відіграють директиви ЄС. Відповідно до директиви, що імплементуються в національне право Великобританії, від 1 січня 1993 р., кредитні установи, зареєстровані в одній із держав - членів ЄС, можуть вільно як через свою філію так і безпосередньо здійснювати на території будь-якої із держав-членів всі операції, перераховані в Додатку, які вони мають право здійснювати в країні реєстрації. Таким чином, з 1993 р. іноземний банк може здійснювати на території Великобританії операції по залученню депозитів, наданню кредитів, а також операції з цінними паперами без отримання ліцензії Банку Англії і організації професійного саморегулювання, якщо він вправі займатися такою діяльністю в країні місця реєстрації. [20, с. 45].

Таким чином порівнюючи розвиток банківського кредитування у країна з з різних правових сімей можна зробити наступні висновки:

Відмінність полягає у різних масштабах регулювання з боку держави, зокрема у Франції держава щільно регулює банківську діяльність, а кредитування зокрема, а у Англії взагалі не існує чіткого законодавства стосовно банківської діяльності, а регулювання здійснюється головним банком за допомогою листів-рекомендацій.

Подібність будується на джерелах регулювання і у Франції і у Англії використовується нормативна база Європейського Союзу, безпосередньо Перша та Друга Директиви, що здійснюють регулювання банківською діяльністю.

1.3. Джерела правового регулювання кредитних відносин, та їх аналіз

Економічні та правові основи кредитування закріплено в чинному законодавстві України. Найважливішими законодавчими актами, що регулюють кредитну діяльність банків є Цивільний кодекс України , Закони України „Про банки і банківську діяльність”. „Про іпотеку”, „Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень”, „Про іпотечне кредитування операцій з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати”, „Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю.

В українському законодавстві спочатку переважав надто широкий підхід до визначення банку. У першому Законі України "Про банки та банківську діяльність" (березень 1991 р.) банком названо будь-яку установу, що виконує функції кредитування, касового і розрахункового обслуговування народного господарства здійснює інші банківські операції, передбачені цим законом [20, ст. 3]. Таких операцій у законі зазначено 16, однак не застережено, чи банк повинен виконувати всі ці операції, чи тільки одну з них для того, щоб одержати відповідний статус. Ця обставина давала можливість надто широко трактувати поняття банк і сферу банківської діяльності, розмивала правову межу між банками і небанківськими фінансовими посередниками. Тому норми банківського нагляду і регулювання могли поширюватися на переважну більшість суб'єктів грошового ринку. Проте українська банківська практика не пішла цим шляхом. У 1993 р. У закон були внесені доповнення та уточнення, що забороняли небанківським установам відкривати рахунки, приймати вклади, здійснювати розрахунки та кредитування. Імовірно, малося на увазі, що це - суто банківська діяльність і займатися нею іншим фінансовим посередникам не можна. Але й це уточнення остаточно не вирішило питання про те, що ж розуміє під банком українське законодавство - чи установу, яка виконує всі чотири операції, заборонені для небанківських установ, чи тільки одну з них, чи будь-яку з 16 операцій, названих у ст. З Закону. Вимога до банку про страхування депозитів, як це зроблено в законодавстві СІНА, в українському законі навіть не згадувалася.

Незважаючи на такі розбіжності в законодавчому трактуванні сутності банку, можна знайти дещо спільне в усіх указаних підходах і визначити банк у правовому аспекті як фінансового посередника, що виконує одну чи кілька операцій, віднесених законом до банківської діяльності.

Розглянуте визначення сутності банку не є суто теоретичним, відірваним від реальної дійсності. Воно принципово не суперечить правовому визначенню, прийнятому у світовій практиці різних країн [21, с. 37].

В Україні кредитна система розвивається за проєвропейською банк-орієнтованою моделлю. На відміну від проамериканської марк-орієнтованої моделі, у якій ядром системи та місцем, де в основному залучаються кредитні ресурси, є ринок цінних паперів, у банк-орієнтованій моделі ядром та основним місцем обороту кредитних ресурсів є банківський сектор. А це означає, що суттєві зміни у банківському секторі кардинально вплинуть на ринок кредитних ресурсів, а разом з ним на всю фінансову систему України [22, с. 34].

Протягом 1991-2007рр. в Україні було прийнято цілу низку законодавчих актів та підзаконних нормативних документів, які покликані регулювати кредитні правовідносини на кожному етапі розвитку банківської системи України. Протягом часу свого існування до них вносилось чимало змін і доповнень, одні з них втрачали чинність, інші діють і до нині.

Основи правового забезпечення банківського кредитування закріплено у ст.. 92 Конституції України, де йдеться:

„Виключно законами України встановлюється:

[...]; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційних ринків; статус національної валюти; а також статус іноземних валют на території України....

Ст.. 100. Рада Національного банку України розробляє основні засади грошово-кредитної політики і здійснює контроль за її проведенням... [...]

Відповідно до Закону України „Про банки і банківську діяльність” ст.17, 50 та Положення „Про порядок видачі банкам ліцензії на здійснення банківських операцій” п. 22 Національний Банк України (далі НБУ) видає банкам ліцензію на видачу кредитів за умови виконання таких вимог, що затверджені НБУ у Положенні „про порядок ліцензування банків в Україні”.[23, с. 45].

Наявність відповідного Положення „Про кредитування”.[24]., що містить положення політики банку, на підставі яких надається кредит, об’єктивні норми та параметри,