З метою захисту інтересів кредиторів і вкладників банку кредитування позичальників здійснюється здійснюється згідно чинного законодавства України та з додержанням встановлених НБУ обов’язкових економічних нормативів регулювання діяльності банків та вимоги щодо формування обов’язкових, страхових і резервних коштів. Установи комерційних банків можуть надавати кредити будь-яким суб’єктам господарювання незалежно від їхньої галузевої незалежності., статусу, форми власності за умови наявних у них реальних можливостей та правових форм забезпечення і сплати відсотків за користування ним згідно з Положенням НБУ „Про кредитування”.

Видача кредиту здійснюється конкретній юридичній юридичній особі, зареєстрованій, як суб’єкт підприємництва відповідно до Положення „Про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності” від 29.04.94р. або фізичній особі. ”.[25].

Продовжуючи аналіз Закону України „Про банки і банківську діяльність” треба зазначити , що визначення банківських операцій подає ст.. 47, а ст.. 29-кредитним операціям. [20, с. 45].

Згідно цієї статті для проведення спільного фінансування банки можуть укладати угоди про консорціум не кредитування. В рамках такої угоди банки-учасники встановлюють умови надання кредиту та призначають банк, відповідальний за виконання кредиту. Банки-учасники несуть ризик по наданому кредиту пропорційно до внесених у консорціум коштів.

Банк зобов’язаний мати підрозділ, функціями якого є надання кредитів та управління операціями, пов’язаними з кредитуванням.

Продовжуючи аналіз даного закону варто зазначити, що багато вчених-юристів вважають, що прийняття його багато в чому являлось політичним, а не економічним рішенням. Дискримінаційною щодо банків є стаття 51.”розрахункові банківські операції”, в якій сказано: „При виконанні розрахункової операції банк зобов’язаний перевірити вірогідність і формальну відповідність документа”.

Даний закон також дає визначення поняттю „сумнівна операція”, що має ряд своїх ознак:

операція здійснюється при незвичайних чи невиправдано заплутаних умовах;

операція не є економічно виправданою чи суперечить законодавству України..

Можна зробити короткий висновок проте. що Закон України „про банки і банківську діяльність” та „Про Національний банк України”.[27,]. потребують змін і корекції відповідно до потреб часу.

В Україні діють Закони, зокрема „Про заставу” [28], „Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень” [29], „Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла” [30] та інші.

З 1 січня 2004р. в Україні набрали чинність кілька законодавчих актів стосовно іпотечного кредитування. Базовим серед них є Закон України „Про іпотеку”, де сформульовано загальні положення щодо використання нерухомого майна як засобу забезпечення виконання зобов’язань. Особливість цього закону в тому, що він регулює іпотечні відносини і зорієнтований на захист інтересів кредиторів. У ньому зроблена спроба вирішення проблем, що дасть змогу поліпшити використання іпотеки, розширити можливості для іпотечного кредитування та створити умови для створення і розвитку іпотечного ринку. Також узгоджується правовий режим іпотеки землі з іпотекою розташованих на земельній ділянці будівель і споруд. Частина 4 статті 6 Закону встановлено, що у випадку передачі в іпотеку будівлі іпотека поширюється також на на належну іпотекодавцю землю. [31, с. 45].

Законом України „Про іпотеку” запроваджено чітку систему визначення пріоритету прав та вимог іпотечного кредитора відносно прав та вимог інших осіб на передану в іпотеку нерухомість-предмет іпотеки може бути переданий в наступну іпотеку за згодою іпотекодержателів.

Законом передбачена можливість позасудового врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки. Вперше на законодавчому рівні здійснено спробу врегулювати процедуру виселення мешканців із жилого приміщення, на яке звертається стягнення за іпотечним договором.

Українське законодавство у сфері іпотечного кредитування від початку мало однобічний характер. На відміну від зарубіжних систем використання нерухомого майна як предмета іпотеки (Німеччина, Франція ), в Україні іпотечне кредитування застосовується переважно з будівництвом житла.

Позитивом Закону „Про іпотеку” є введення нового виду цінних паперів-заставних. Заставна-це борговий цінний папір, який засвідчує безумовне право його власника на отримання від боржника виконання за основним зобов’язанням, за умови, що воно підлягає виконанню в грошовій формі[32, ст.20], а в разі невиконання основного зобов’язання-право звернути стягнення на предмет іпотеки. Застава оформляється , якщо її випуск передбачений іпотечним договором. Вона фактично заміняє кредитний та іпотечний договори і покликана спростити відносини іпотеки.

Невирішеним залишається визначення поняття „основного зобов’язання” за кредитним договором. Відповідно до статті 509 Цивільного Кодексу України зобов’язання є право відношенням, за якого одна сторона зобов’язана вчинити на користь іншої сторони певну дію або утриматись від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його зобов’язання. Але це не всі колізії, що виникають у процесі аналізу банківського законодавства, ще однією проблемою іпотечного кредитування залишається реалізація предмета застави (іпотеки) та виселення мешканців. Не можна заперечувати той факт, що Закон України „Про іпотеку” є великим кроком до розвитку міжнародних економічних стосунків у сфері нерухомості. ”.[33, с. 45].

Таким чином на підставі викладеного можна зробити наступні висновки:

1. Еволюція кредитних відносин налічує довгий етап свого розвитку. Але фактом залишається те, що людство завжди потребувало грошових операцій, що спочатку мало вигляд бартеру, тобто товар обмінювався на товар. Пізніше було досягнуто колективного рівня, тобто люди розуміли, що рух капіталу відбувається там, де він скупчується ( на торгах, храмах, торгових площах та ін.). Тільки на початку ХІV століття банківська справа почала набувати теперішніх рис.

2. Українське законодавство стосовно кредитування почало формуватись ще у скіфські часи. Особливо поширення і розквіту міняльні операції набули в період Візантії та Київської Русі.

3. В період перебування України у