3. Юридична адреса позичальника ( місце проживання фізичної особи ).

4. Обсяг бажаного кредиту.

5. Бажані умови надання кредиту та джерело погашення.

6. Призначення кредиту ( для придбання, реконструкції. Сільськогосподарських робіт, зміни функціонального призначення нерухомості, будівництва).

7. Адреса об’єкта нерухомості.

8. Розміри земельної ділянки ( майданчика ).

9. Короткий опис об’єкта нерухомості або проекту будівництва.

Разом із заявою на кредит під комерційну нерухомість банк має вимагати:

Дані про проект, що характеризують інженерно-технологічні, фінансово-економічні, та юридичні компоненти його реалізації ( копії правовстановлюючих документів, що підтверджують права позичальника на предмет застави ), документи, щодо об’єкта даної нерухомості, будівельну документацію.

Докладну інформацію про позичальника ( кваліфікацію та досвід роботи; опис раніше реалізованих проектів; фінансовий звіт; відкриті кредитні лінії; перелік зобов’язань, що з’явились у результаті невдалих зроблених операцій; очікувані результати господарської діяльності; календарний план всіх інвестицій у землю за всіма споруджувальними та діючими об’єктами тощо.

Фінансові звіти та іншу додаткову документацію про інших учасників проекту з боку позичальника-підрядників і поручителів.

Рекомендаційні листи банків або партнерів.

Основними законами, що регулюють у сфері іпотечного кредитування в Україні, є Закони „ Про іпотеку”, „Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати”, „Про фінансово-кредитні механізми управління майном при будівництві житла та операціях за нерухомістю”, Земельний кодекс України, нормативно-правові акти органів державної влади.

Нова схема іпотечного фінансування, повинна зробити відносини кредитора і позичальника більш прозорими.

Закон України „Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати” передбачає перетворення платежів за іпотечними активами на виплати за іпотечними сертифікатами із застосуванням механізмів управління майном. Іпотека може встановлювати щодо нерухомого майна об’єктів незавершеного будівництва, прав на нерухомість, будівництво якої незавершено. [35, с. 45].

Законодавство передбачає, що іпотечний договір має бути укладений у письмовій формі і нотаріально посвідчений.

Кредитодавець, що є власником іпотечних активів, має право випускати іпотечні сертифікати, що є різновидом цінного паперу, забезпечений іпотечними активами або іпотеками. Сертифікати мають номінальну вартість і строк. Номінальна вартість може бути встановлена у національній валюті з врахуванням інфляції. Строк обігу сертифікатів одного випуску не може перевищувати строк існування іпотечних активів, що є забезпеченням цього випуску.

Для того, щоб уникнути ризиків у сфері кредитування держава намагається підвищити рівень регулювання та забезпечення. Зокрема законодавчо закріплена компетенція за кількома державними органами: Національний Банк України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Державна комісія з питань регулювання ризиків фінансових послуг.

Факторинг, як особливий вид підприємницької діяльності виник внаслідок трансформації середньовічного англійського інституту торговельного посередництва, що набув у Сполучених Штатах Америки специфічних рис. До сфери своєї діяльності американські законодавці внесли фінансування виробників товарів, ведення їхньої бухгалтерії, внесення грошових авансів у рахунок майбутніх надходжень від контрагентів, надання кредитів для закупівлі сировини, фінансування виробництва, виконання отримуваних від клієнтів грошових вимог, прийняття на себе грошових ризиків. [36, с. 45].

У міжнародній торгівлі факторингові операції набули широкого застосування.

З метою уніфікації відносин, пов’язаних із використанням факторингу у міжнародній торгівлі 28.05. 1988 року в Оттаві була підписана Конвенція „Про міжнародний факторинг”, що набула чинності з 1995 року.

За договором факторингу ( фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає чи зобов’язується передати кошти у розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає чи зобов’язується відступити своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Метою відступу може бути бажання клієнта виконати свої зобов’язання перед фактором. Зобов’язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнту послуг, пов’язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. [37, с. 45].

Фактор може надавати ряд інших послуг: здійснювати перевірку платоспроможності боржника, направляти нагадування про термінове погашення кредиту, надавати кредитору інформацію фінансового характеру про стан ринку, кон’юктуру, здійснювати рекламу продукції кредитора, складування і сортування його товарів, управляти кредитними операціями кредитора, страхувати товари, що належать кредитору.

Треба зауважити, що між договором факторингу, та договором кредиту існують відмінності, зокрема:

за договором факторингу кредитор не перераховує фактору, як кредитоотримувач кредитодавцю визначену грошову суму на виконання власних зобов’язань, а замість грошей передає вимогу ( майнове право ).

Доходи фактора, за договором, виражаються у вигляді дисконту, доходи кредитора становлять грошові платежі у процентному відношенні до суми кредиту, тобто фактор „недоплачує”, кредитору передається додаткова грошова сума за користування коштами кредиту;

У договорі факторингу передану фактором кредитору ( постачальнику ) повертає третя особа (боржник ), у договорі кредитування такого немає;

Чинне законодавство містить положення, відповідно до якого фактором виступає банк, чи фінансова установа, а також фізична особа-суб’єкт підприємницької діяльності, що відповідно до закону може здійснювати факторингові операції.

Слід зазначити, що на сьогоднішній серед зарубіжної та української літератури немає праць, спеціально присвячених питанню класифікації договору факторингу. Проте в тій чи іншій мірі, дане питання висвітлюється у статтях та монографічних дослідженнях Н.Внукової, В.Луця, О.Кота, Л.Новосьолової, А.Комарова, Л.Єфімової, Є.Суханова, тощо.

Проаналізувавши дану юридичну літературу можна буде дійти висновку, що представлені у ній класифікації договорів факторингу характеризуються як термінологічними розбіжностями у обранні критерії класифікації, так і суперечливим викладенням змісту окремих видів цього договору. Таким чином , за ціль поставлено відкрити питання класифікації договорів факторингу в сучасних умовах, з огляду на існуюче законодавство, міжнародно-правові документи та практику реалізації даних договорів у інших країнах.

Згідно першої класифікації, це поділ це поділ договорів факторингу на факторинг з правом регресу та факторинг з правом регресу або на повний та неповний факторинг.

За договором факторингу без права регресу