1957 р. про створення Європейського Економічного Співтовариства та Єдиний Європейський Акт 1986 р., оскільки формування спільного внутрішнього ринку в банківському секторі економіки було тісно пов'язане із необхідністю завершення створення такого ринку в рамках Європейського Союзу в цілому.
Формування Європейського співробітництва в області банківського регулювання відбувалося також через інституційний механізм міждержавного характеру на підставі Римського договору, в той час, як міжнародне співробітництво здійснювалося в рамках Бразильського комітету, що був створений на основі прес-комюніке керівників центральних банків десяти держав, тобто не мав міждержавного характеру.
Загалом європейське співробітництво в області банківського регулювання, на відміну від міжнародного, розвивається шляхом прийняття нормативних актів, які мають юридичну силу, тобто обов'язковий характер.
Європейське співробітництво виразилося у банківських директивах, які, на підставі Римського договору, були юридично обов'язковими ст. 100 передбачає наближення законодавства та адміністративних дій держав-членів, що прямо стосуються створення та функціонування спільного ринку.
Правовим інструментом, що найбільш вдало був підібраний для досягнення мети наближення національних законів та практики, є директива. Хоча цей норматив не має прямої дії на території держав-членів ЄС, вона поєднує юридичні обов'язки держав-членів для досягнення ними певного результату, та свободу у виборі засобів і методів.
Таким чином, директива створює загальноєвропейські стандарти, дозволяючи одночасно державам-членам ЄС мати своє власне національне законодавство.
Прийняття Директиви ЄС 12 грудня 1977 р. «Про координацію законів, правил і адміністративних положень, що регулюють організацію і ведення бізнесу кредитних організацій», тобто Першої банківської директиви, заклало основи європейського банківського права через такі ключові положення:
щодо свободи заснування банків та інших кредитних організацій (ст. 4);
визначення кредитної установи і вимога обов'язкового ліцензування банківської діяльності;
загальні стандарти державного ліцензування банківської діяльності;
основний принцип співробітництва органів банківського нагляду держав-членів, та створення Комітету банківських радників як форми такого співробітництва;
принципові правила стосовно відкриття філій кредитних організацій третіх країн на території держав-членів.
Так, за Директивою, кредитною установою визнавалося підприємство, діяльність якого полягає у залученні депозитів (вкладів) чи інших коштів на зворотній основі від громадян та у видачі кредитів від свого імені та за свій рахунок Таким чином, основною характеристикою кредитної установи Директива визнає прийом депозитів і видачу кредитів.
Значним елементом розвитку європейського співробітництва в сфері правового регулювання банківської діяльності є принцип єдиної банківської ліцензії, що має за основу доктрину визнання. Цей принцип означає, що у випадку ліцензування кредитної організації в одній із держав—членів ЄС, філії, що відкриті цією кредитною організацією на території інших держав-членів, не потребують нового ліцензування, а відкриваються шляхом повідомлення органів банківського нагляду держави перебування.
Треба зазначити, що принцип взаємного визнання банківських ліцензій діє лише по відношенню до тих банківських операцій, які визначені у Додатку до Другої банківської директиви. До цього переліку віднесені:
прийом депозитів (внесків) на зворотній основі від населення;
надання кредитів, у тому числі:
ощадний кредит;
кредит під заставу нерухомості;
фінансування торговельних правочинів;
фінансовий лізинг;
переказ грошових коштів;
випуск та оплата платіжних документів (кредитних карток, дорожніх чеків, платіжних доручень тощо);
надання гарантій та поручительств;
операції, що здійснюються за власний рахунок чи за рахунок клієнта:
-з інструментами валютного ринку (чеками, векселями, депозитними сертифікатами тощо);
купівлі-продажу іноземної валюти;
з фінансовими ф'ючерсами і опціонами;
-з процентними ставками і валютообмінними курсами;
- з обіговими цінними паперами;
емісія акцій і заходи для її забезпечення;
надання консультаційних послуг підприємствам по структурі капіталу, промислової стратегії, злиття та придбання нових підприємств;
брокерські послуги на валютних ринках;
депозитні послуги та проведення операцій із цінними паперами;
оцінка платежів та кредитоздатності клієнтів;
надання в оренду сейфів для зберігання цінностей і документів.
Відповідно до принципу взаємного визнання, будь-яка кредитна організація, що ліцензована у держані походження, може здійснювати у державі перебування такі банківські операції, які не передбачені у законодавстві держави перебування, за умови, що вони входять до зазначеного переліку. Разом з тим, якщо банківська ліцензія держави перебування дозволяє виконувати такі банківські операції, які не входять до переліку Другої банківської директиви, то в такому випадку кредитна організація не може їх здійснювати на території держави перебування.
Таким чином, по-перше, аналіз переліку банківських операцій, що містяться у Додатку, дозволяє зрівняти умови конкурентної боротьби для кредитних організацій на території держав — членів ЄС шляхом визначення «меж дозволеного».
По-друге, встановлюючи такий перелік банківських послуг, Друга банківська директива ввела в європейське банківське право концепцію «універсального банку», що поєднав у собі класичні банківські операції (депозитні, кредитні, розрахункові тощо) з операціями на фондовому ринку (торгівля цінними паперами, депозитарні послуги тощо). Даний перелік банківських послуг достатньо повний, аби відобразити реальності фінансового ринку та стерти розподіл між поняттями комерційного та інвестиційного банку.
Якщо країна приєднується до Співтовариства, вона зобов'язана привести свою Конституцію у відповідність до статусу члена Співтовариства. Зокрема, в конституції повинно бути закріплено положення, що передбачає застосування права Співтовариства на території країни і пріоритет права Співтовариства над національним правом.
Регулювання інтеграційного процесу та процесу гармонізації законодавства зі сторони наднаціональних органів доповнюється діями органів національної влади. Саме від їх готовності і бажання просувати міждержавне співробітництво залежить дійсність реальної інтеграції та ефективність проведення уніфікації законодавства.
Розглянемо як інтеграційні процеси та гармонізація відобразилися на банківському законодавстві Франції (романо-германська правова система) та Великобританії (англосаксонська правова система). [10, с. 45].
Відповідно до ст. 55 Конституції Франції міжнародні договори мають переважну силу перед національним правом. Однак існують певні перешкоди при застосуванні у Франції права Співтовариства.
, Найпершою перешкодою є небажання усіх французьких судів розглядати дійсність законодавчих актів та дії адміністрації як нормотворчі, так і виконавчі. Труднощі виникали при небажанні відмовитися від застосування французького права при