Одночасно було розширено коло губернських повинностей, серед яких значний розвиток одержали видатки із утримання медичних закладів, органів опіки. В західних губерніях Російської імперії існували особливі земські повинності: поземельний збір на користь духовенства, тимчасові збори для благоустрою приміщень для православних сільських приходів. Земствам були надані широкі права в питаннях встановлення розмірів земських повинностей та форм їхнього справляння, проведення розкладки платежів. Після Жовтневої революції 1917 р. земське самоуправління було ліквідовано, на зміну земствам прийшли місцеві ради. В середині 1918 р. розробляються Тимчасові правила із регулювання земського обкладання, які характеризувалися надзвичайною спрощеністю, що була спричинена обмеженими технічними можливостями місцевого фіскального апарату. Запроваджувалися лише збори: поголовний, з худоби, з житлових приміщень поза містами.

Пізніше була запропонована більш деталізована програма організації місцевих фінансів і в т.ч. місцевого оподаткування. В грудні 1918 р. виходять нормативні документи, згідно яких вводилась значно більша кількість місцевих податків та зборів: дев’ять видів у сільській місцевості і п’ятнадцять видів у містах.

Тимчасовим Положенням про місцеві фінанси 1923 р. перелік місцевих податків та зборів був уточнений і включав п’ять видів надбавок до державних податків та двадцять самостійних місцевих податків та зборів. У 1926 р. приймається нове Положення про місцеві фінанси, яке передбачало всього чотири види місцевих податків та зборів, проте союзним республікам надавалося право запроваджувати додатково місцеві податки не передбачені загальносоюзним законодавством. Так, в УРСР перелік таких місцевих податків та зборів на той час охоплював чотирнадцять видів.

Початок 30-х років відзначився посиленням централізованих засад в управлінні країною, що спричинило послаблення місцевих фінансів. Податковою реформою 1930-1932 р.р. були скасовані множинні дріб'язкові, головним чином, місцеві податки і збори та встановлені нові загальнодержавні податки. Перелік місцевих податків та зборів скоротився до двох: земельної ренти та податку з будов. У 1942 р. до їх складу були додатково включені разовий збір на колгоспних ринках та збір з власників транспортних засобів.

Перелік місцевих податків та зборів обмежений вказаними чотирма видами лишався незмінним протягом тривалого часу до початку 80-х років. У 1981 р. були встановлені три види місцевих податків: з власників будов, з власників транспортних засобів та земельний податок. В Україні додатково, окрім зазначених, був запроваджений місцевий разовий збір на колгоспних ринках.

Отже, упродовж майже півстоліття кількість місцевих податків та зборів обмежувалася лише чотирьма податками, які не відігравали суттєвої фіскальної ролі. Їх питома вага в доходах місцевих бюджетів становила лише декілька відсотків.

Перехід від адміністративно-командної системи до ринкової економіки передбачає суттєве підвищення ролі місцевого оподаткування. Місцеві податки, поряд із іншими джерелами місцевих надходжень, повинні стати фінансовою основою самостійності органів місцевого самоврядування.

В умовах незалежної України початок формування інституту місцевого оподаткування був покладений разом із прийняттям 20 травня 1993 р. Декрету Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки і збори» [2], яким визначалися 16 видів місцевих податків та зборів, їхні граничні розміри та порядок нарахування.

Отже місцеві податки та збори вперше з’явилися в XVII ст., але за цей відносно короткий час вони зазнали великих змін. З кожним десятиліттям система міцевого оподаткування ставала все більш досконалішою і спрямовувалася на покращення рівня життя місцевих громад.

1.2 Роль місцевих податків та зборів у формування місцевих бюджетів

Механізм справляння та порядок їх сплати встановлюються сільськими, селищними, міськими радами відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, установлених законами України, крім збору за проїзд територіями прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон, який встановлюється обласними радами. Суми податків і зборів (обов'язкових платежів) зараховуються до місцевих бюджетів у порядку, визначеному сільськими, селищними, міськими радами, якщо інше не встановлено законами України.

Самостійність і незалежність органів місцевого самоврядування є однією з найважливіших передумов побудови демократичної держави. Не буде перебільшенням сказати, що фінансовий бік економічної самостійності місцевих органів влади є визначальним. Від фінансових можливостей залежать в кінцевому підсумку реальні владні функції. Не можна бути справді самостійними, а не формально, будучи залежним у фінансовому відношенні.

Ключову роль у становленні системи самостійності місцевих бюджетів відіграють їхні доходи та способи, на основі яких вони формуються. Основу самостійності місцевих бюджетів складають власні та закріплені доходи. Це було законодавчо оформлено в 1990 році, а потім підтверджено в новому Законі „Про бюджетну систему” в редакції 1995 року. У зазначеному Законі поняття власні доходи вживається в контексті забезпечення принципу самостійності бюджетів усіх рівнів, включаючи і державний бюджет України. Згідно ст.4 Закону самостійність бюджетів забезпечується наявністю власних доходних джерел і правом визначення напрямів їх використання відповідно до законодавства України.

Законодавство України не дає детального переліку власних доходів місцевих бюджетів. Немає в ньому норм про порядок формування та використання власних доходних джерел. Проблема власних доходів місцевих бюджетів потребує детальної розробки в законодавстві України. Власні доходи - це доходи, що формуються на території, підвідомчій відповідному місцевому органу влади і згідно з його рішеннями.

До власних доходів належать місцеві податки і збори, платежі, що встановлюються місцевими органами влади, доходи комунальних підприємств, доходи від майна, що належить місцевій владі тощо.

Частка власних доходів місцевих бюджетів України є вкрай незначною і, таким чином, принцип самостійності цих бюджетів, законодавчо закріплений, залишається поки що декларованим.

Перелік закріплених доходів усіх рівнів бюджетної системи встановлено Законом «Про бюджетну систему України» від 29 червня 1995 року[3], але в ньому не передбачено такого поняття, як закріплені доходи місцевого