Особистий прибутковий податок виник у Великій Британії наприкінці XVII ст., а сьогодні є традиційним для всіх держав світу. Сплачують його фізичні особи з отриманих ними доходів (заробітної плати, авторських винагород, дивідендів, розподільчого прибутку та інших доходів від під-приємницької діяльності). У країнах з розвиненою економікою ним об-кладаються також підприємства некорпоративного сектору. Визначають його на основі величини річного оподатковуваного доходу. Оподатку-ванню підлягає сукупний доход платника, зменшений на величину неопо-датковуваного мінімуму та наданих законом знижок і пільг. У 2000 р. в Україні цей доход поділявся на шість рівнів і відповідно використовува-лися шість податкових ставок: 0 відсотків (на доходи нижчі, ніж неоподат-кований мінімум — 17 грн), 10, 15, 20, ЗО і 40 відсотків. Діючі ставки опо-даткування у наведених межах істотно не відрізняються від застосовува-них в інших країнах, більше того, вони є нижчими порівняно із західно-європейським рівнем.

Одне з провідних місць у системі оподаткування посідає податок на прибуток корпорацій. Він стягується з фірм, що є юридичними особами. Об'єктом оподаткування є прибуток, визначений як різниця між вируч-кою від реалізації товарів та послуг і сумарними витратами на їх вироб-ництво. По суті він підлягає подвійному оподаткуванню. Перший раз — податком на прибуток корпорацій, а другий — податком на прибуток з громадян, коли частину прибутку компанія направляє на виплату дивіден-дів своїм акціонерам.

В Україні подібний податок називається податком на прибуток підпри-ємств і організацій. Він введений у 1995 р. замість податку на валовий до-ход. Оподаткування ним пропорційне, але диференціюється залежно від виду діяльності. Для виробничих підприємств ставка дорівнює ЗО відсотків, що не перевищує ставок корпоративних податків у більшості країн розвиненої ринкової економіки. Проте це зовсім не свідчить про низький податковий тиск на вітчизняні підприємства, сприяння ефективному стимулюванню їхньої господарської, зокрема інноваційної та інвестиційної діяльності.

Непрямі податки — це податки, об'єктом яких є оборот і споживання певних товарів та послуг. Вони не настільки очевидні для платника, тому що включаються до продажної ціни товарів чи тарифів на послуги. Їх спла-чують усі споживачі (працюючі, школярі, пенсіонери, інваліди) незалеж-но від свого фінансового становища. Ці податки прямо не пов'язані із сукупним доходом платника, а лише з тією його частиною, що викорис-товується як споживчі витрати. Не випадково їх ще називають податка-ми на споживання. До них належать передусім податок на додану вар-тість, акцизний збір, мито.

Акцизи як непрямий податок поширені в усіх країнах. Вони можуть бути індивідуальними й універсальними. Індивідуальні акцизи встанов-люють на окремі високорентабельні, монопольні та специфічні товари із малоеластичним за ціною попитом. Сплачують їх підприємства, що ви-робляють і реалізують підакцизні товари. Останні визначаються законо-давчим органом. До переліку їх традиційно включаються винно-горілча-ні, тютюнові, ювелірні вироби, вироби з кришталю та хутра, відеотехні-ка, легкові автомобілі, бензин, чай, сіль, цукор тощо. Збирається цей по-даток здебільшого за твердою ставкою з одиниці виміру товару.

Універсальні акцизи стосуються широкого кола товарів. Вони існують у двох основних формах: податку з продажу та податку на додану вар-тість. Сьогодні податок з продажу існує в небагатьох країнах (наприклад, у Великій Британії, Канаді, США, Швеції). Він встановлюється у вигляді відсотка до роздрібної ціни товару і сплачує його покупець.

Податок на додану вартість (ПДВ), запроваджений у 60-х роках, і сьо-годні використовується більш ніж у 50 країнах світу. В Україні він введе-ний у 1992 р. замість податку з обороту.

За економічним змістом податок на додану вартість є частиною ново-створеної вартості, яка з'являється на кожній стадії виробництва та обігу. Його базою є не прибуток як результат господарської діяльності, а оподат-ковується різниця між грошовою виручкою певного підприємства від ре-алізації вироблених ним товарів і сумою його витрат на матеріали і пос-луги, що придбані у продавців. По суті цей податок акумулюється в ціні упродовж усього процесу руху продукції (послуг) і стягується в міру їх реалізації. Формально його платниками є всі суб'єкти, які займаються господарською і комерційною діяльністю. Проте фактично ПДВ сплачує покупець у момент оплати товарів (робіт, послуг), які споживаються на території країни, незалежно від їхнього походження. Інакше кажучи, це податок на споживання. Його величина залежить від суми обороту.

Ставка податку на додану вартість у нашій країні неодноразово змен-шувалась і в 1995 р. затверджена у розмірі 20 відсотків. Середньоєвропей-ський рівень її становить 14—20 відсотків, зокрема в Німеччині — 14, Англії— 15, Франції— 18,6 відсотка. Механізм використання в них ПДВ має гнучкий характер: залежно від призначення і видів товарів крім основ-них (стандартних) ставок діють зовнішні, знижені, а також для експорт-них товарів нульові ставки. Останні передбачають повернення всієї суми ПДВ, який включено до ціни купленого товару. Порівняно завищена став-ка цього податку в Україні негативно впливає на платоспроможність на-селення. Вона могла б залишитися незмінною, але як стандартна за умови значного зменшення кількості пільг і при одночасній її диференціації. Зни-жені ставки слід застосовувати до товарів першої необхідності (продук-тів харчування, житла, транспортних послуг, предметів культури тощо). Підвищені ставки ПДВ доцільно застосовувати до ряду видів продукції, що за відповідними ознаками належать до предметів розкоші. Освіта, ме-дичне обслуговування і благодійність у більшості країн взагалі звільня-ються від податку.

Мито є непрямим податком на імпортні, експортні й транзитні това-ри. Метою його застосування є збереження