Для визначення бази оподаткування важливі принципи територіальності та резидентства. Відповідно до першого з них оподаткуванню в державі підлягають лише ті доходи юридичних осіб, що отримані на його території. Відповідно доходи, отримані поза межами даної держави, не включаються в базу оподаткування прибутковим податком. Принцип резидентства означає, що податок сплачується в державі, резидентом якого є юридична особа, поза залежністю від місця одержання прибутку.

У державах ЄС, багато компаній яких мають транснаціональний характер і одержують значну частину прибутку за рубежем, в основному дотримуються принципу резидентства, не відмовляючись при необхідності і від правила територіальності.

У структурі корпоративного податку особливий інтерес із точки зору гармонізації законів викликає порядок його розрахунку.

Законодавство країн–членів закріплює різні підходи до оподаткування прибутку юридичних осіб, однак усю їх розмаїтість можна звести до декількох основних схем. Наприклад, у Бельгії, Голландії, Люксембурзі та Швеції передбачається повне оподаткування прибутку, тобто прибуток компанії оподатковується корпоративним податком, а потім одержавши частину прибутку акціонери сплачують із нього особистий прибутковий податок. В інших європейських державах із метою уникнення подвійного оподаткування, оподаткування прибутку зменшується на рівні акціонерів. Ця схема реалізується двома способами. Наприклад, у Великобританії, Ірландії та Франції суми податку, сплачених корпорацією, частково зараховуються при визначенні сукупного оподатковуваного особистого доходу, частиною якого є дивіденди, отримані акціонером цієї корпорації, а в Австрії та Данії незалежно від сплати корпоративного податку компанією від податку частково звільняються дивіденди, отримані акціонером.

У Фінляндії, ФРН, Іспанії та Португалії закон передбачає можливість зменшення оподаткування на рівні компанії. При цій схемі прибуток компанії поділяється на той, що розподіляється і що не розподіляється. Для прибутку, що розподіляється у формі дивідендів, встановлюються чи більш низькі ставки податку (ФРН, Португалія), чи часткове звільнення від податку (Фінляндія, Іспанія). У деяких країнах прибуток, що розподіляється, цілком звільняється від податку на рівні компанії (Греція), або на рівні акціонерів (Італія). При цьому варто мати на увазі, що національне законодавство може сполучати способи розрахунку корпоративного податку і передбачати можливість застосування різних схем — у залежності від конкретних цілей податкової політики.

Податкові пільги є факультативним, але дуже важливим елементом податку, за допомогою якого держава вирішує питання своєї економічної політики. Оперуючи податковими пільгами, воно стимулює ті види економічної діяльності й у тих секторах, що з погляду держави мають потребу в додаткових інвестиціях.

Податкове законодавство передбачає великий перелік пільг, серед яких можна виділити встановлення норм прискореної амортизації, податкові кредити та відстрочки сплати податків.

Установлення норм прискореної амортизації дозволяє компаніям у більш стислий термін, ніж при пропорційній (звичайній) амортизації, відшкодовувати свої витрати до закінчення терміну фізичного й морального зносу активів, що підлягають амортизації (споруджень, машин, устаткування, патентів, авторських прав і т.д.). Таким чином, вибравши норми амортизаційних відрахувань до закінчення терміну служби активів, компанії утримують у себе частину прибутку, не включаючи її у базу оподаткування.

Податкові кредити означають відрахування із суми нарахованого податку. Вони покликані забезпечити вирішення багатьох соціально-економічних задач держави, зокрема: стимулювати інвестиції (інвестиційний податковий кредит (investement tax credit) являє собою відрахування із суми нарахованого податку частини (відсотка) чи всієї суми інвестицій, здійснених цього року) у капіталомісткі сектори економіки чи виробництво з низькою нормою прибутку; розвивати зовнішньоекономічну діяльність (закордонний податковий кредит (foreign tax credit) являє собою відрахування податків, сплачених за кордоном, із суми податку, обчисленого в країні, резидентом якої є платник податків); забезпечувати зайнятість населення (кредит для стимулювання зайнятості (employment tax credit) являє собою відрахування з суми податку частини коштів, що направляються платником податків для фінансування програм забезпечення зайнятості) у регіонах із складною соціальною структурою і високим рівнем безробіття. У деяких країнах, наприклад, у Франції й у ФРН, законодавство передбачає від десяти і більш видів податкових кредитів.

Відстрочка сплати податку надається на певний строк (від одного року до декількох років) із метою створення сприятливих економічних умов для розвитку визначених видів виробництва чи іншої економічної діяльності. Наприклад, у Франції така відстрочка надається при реорганізації компанії; у Великобританії вона діє у відношенні деяких доходів, отриманих за кордоном.

Національне законодавство передбачає багато інших видів пільг по корпоративному податку, спрямовані на стимулювання участі підприємств (організацій) у реалізації державних соціально-економічних програм. Поряд із "соціальними" податками пільги по корпоративному оподаткуванню є невід'ємними джерелами фінансування національних соціальних програм і тому розглядаються державами як предмет виняткової податкової компетенції, що не підлягає перерозподілу на користь ЄС. Єдиним інститутом Співтовариств, із втручанням якого держави змушені погодитися, є Європейський Суд, що проводить політику заборон дискримінації за ознакою громадянства і, таким чином, вимагаючи встановлення загального правового режиму резидентів і нерезидентів у питаннях оподаткування прибутку, а отже, і надання податкових пільг.

Розходження в структурі прибуткових податків з фізичних і юридичних осіб означають різний податковий тягар у країнах—членах ЄС. В рамках національної юрисдикції це цілком погоджується з конституційними принципами і податковим суверенітетом держави, однак в умовах Економічного й Валютного союзу може привести до дискримінації за ознакою громадянства. Рішення цієї проблеми, так само як і будь-якої іншої, пов'язаної з особливостями національного правового регулювання податків, залежить від чіткого розмежування податкової юрисдикції держав і Співтовариств і визначення принципів інтеграційного податкового права, включаючи принцип федералізму. Цього можна досягти, закріпивши положення доктрини в нормативних актах чи, роз'яснивши їх у рішеннях Суду ЄС.

Але, зважаючи на те, що Конвенція ЄС не передбачає чіткої гармонізації прямих податків що