Роль та значення непрямих податків у податковій системі України

Стабільна та збалансована податкова система — ефективний інструмент економічної політики держави в умовах ринкової трансформації. Побудова раціональної податкової системи потребує розвитку теорії оподаткування, передусім осліджень окремих форм податків, їхнього взаємозв'язку із розвитком економічного і політичного життя.

Фінансова наука, з огляду на певні ознаки, поділила податки на групи. Такий поділ необхідний, бо окремі групи податків потребують відповідних умов оподаткування і стягнення, відповідних адміністративно-фінансових заходів. Таким чином, структура, яка може охопити всі види податків, складається з прямих і непрямих податків. Найсуперечливішими у фіскальній науці є питання про сфери застосування непрямих податків та їх співвідношення з прямими. Саме тому в теорії фінансової науки знання генезису сутності окремих форм податків, зокрема непрямих, дасть змогу осмислити світовий і вітчизняний досвід та побудувати нашій державі збалансовану податкову систему.

Поділ податків на прямі й непрямі уперше було застосовано в науковому бігу у XVI столітті. Економічна сутність прямих і непрямих податків була сфомульована Д. Локком, чим було започатковано в теорії оподаткування поділ податків на групи. В основу цього поділу було покладено критерій перекладності. Тобто, визначивши головне положення, що будь-який податок, з кого б він не справлявся, зрештою, ляже на землевласника, Д. Локк встановив, що замість податків, якими обкладається земля непрямо, варто віддати перевагу податку, який безпосередньо справляється з землевласника. Тому вважалося, що поземельний податок є прямий, решта податків — непрямі.

Такої самої думки дотримувалися і фізіократи. Так, Ф. Кене, голова фізіократів, говорячи про дію різних податків, вживає терміни "прямий" та "непрямий" податок. Прямим податком він вважає лише той, який справляється безпосередньо з чистого земельного доходу, усі інші податки, в тому числі особисті, промислові і податки на доходи ві грошових капіталів — непрямі. Послідовником поглядів фізіократів є Анн-Рі Бер-Жак Тюрго, який стверджував, що можливі лише три форми оподаткування: прямий податок на землю, прямий податок з осіб і непрямий податок або оподаткування споживання. Податок з осіб, на думку Тюрго, суперечить здоре вому глузду, оскільки є особи, які нічого не мають. Податки на споживання, вважав він, також несправедливі і обтяжливі. Залишається прямий податок на землю (поземельний), єдиний, який є раціональним.

Пізніше економісти теж дотримувалися поділу податків на прямі й непрямі залежно від різних поглядів на перекладність окремих податків, але вчення фізіократів, що лише земля дає чистий дохід і тому вона повинна бути об'єктом оподаткування, викликали заперечення.

Поділ податків, в основу якого покладено принцип перекладності або ж перекладності, протримався упродовж XVII—XIX століть.

Більшість фінансистів бачить різницю між прямими і непрямими податками у більшій або меншій їх перекладності, у способі їх справляння або з осіб яких передбачається оподатковувати, або з таких осіб, стосовно яких передбчається, що вони перекладуть із себе тягар податків на інших.

Такого погляду свого часу дотримувався і німецький економіст А. Вагне. Вагнер вважав за необхідність відповідно до потреб практики, встановити і друге "адміністративно-технічне поняття” прямих і непрямих податків, причому в основу поділу поклав епос встановлення та справляння податків. З цієї точки зору прямі податки призначаються і справляються на основі постійних даних, які заздалегідь визначаються, а непрямі правляються на основі окремих, радше випадкових даних, а значить заздалегідь не визначаються. Так само визначав різницю між прямими й непрямими одатками дореволюційний російський учений-фінансист Д. Львов.

Варто зазначити, що, на думку А. Вагнера, податкова система лише тоді може упоратися зі своїми завданнями, коли вона відшукує і оподатковує народний дохід і народне майно — справжні податкові джерела — в окремих, одиничних доходах і майні. Для досягнення цієї мети він передбачає три шляхи оподаткування доходів і майна відповідної особи: 1) у момент їх придбання; 2) під час володіння ними; 3) під час їх споживання. Відповідно до цих трьох способів оподаткування, маємо три основних види податків: податки на придбання, податки на володіння та податки на споживання. Кожна з названих груп податків, свою чергу, об'єднується в особливу систему. Переважну частину перших двох груп становлять оцінні податки, а останньої — податки на споживання. Отож,Вагнер не поділяє податки на прямі й непрямі, проте неодноразово привертає увагу саме до такого поділу при обговоренні різних податків.

Дехто з економістів, наприклад К.Г. Рау, стверджував, що суть непрямих податків полягає в тому, що вони радше "падають" на яку-небудь дію, факт ніж на особу. Таке саме визначення непрямих податків було і в німецького економіста . Гофмана у його праці "Вчення про податки". Але Янжул вказував на гучність такого визначення, під яке не підпадають усі податки, наприклад, зартирний, "який падає водночас і на володіння і на дію, або ж мито (володін-ні товаром і дія — перевезення його через кордон). Коли звернути увагу на дії держави при оподаткуванні, які спрямовані на те, щоб при-вести у відповідність податковий тягар з платоспроможністю платника, то вияв-иться, що "існує категорія податків, до яких держава не вважає за потрібне зас-новувати кадастру, бо, на її думку, самі дії платника дають можливість зробити висновки щодо його платоспроможності. Держава передбачає, що споживання платником певного предмета є ознакою існування в його доході податково спроможних частин, і ставить податок у залежність від його споживання. Такі податки можуть бути названі податками на предмети споживання, вони відповідають податкам непрямим

Визначаючи