Підсумовуючи, можна зробити висновок, що центральний банк відіграє провідну роль на грошовому ринку. Він впливає на стан економіки через регулювання пропозиції грошей і через зда-тність впливати на рівень процентних ставок.

Автор фундаментального американського підручника «Еко-номіка грошей, банківської справи і фінансових ринків» Фреде-рік С. Мишкін вважає, що понад три чверті коливань у пропози-ції грошей можна приписати змінам у грошовій базі, що контро-люється Федеральною резервною системою США.

Центральні банки мають особливий правовий статус, обумов-лений тим, що вони поєднують у собі окремі риси банківської установи і державного органу управління. Центральні банки здій-снюють банківські операції, що приносять дохід (кредитування комерційних банків, операції з цінними паперами на відкритому ринку, операції з іноземною валютою тощо), але метою прове-дення цих операцій не є отримання прибутку. Центральні банки використовують ці операції як інструменти управління грошовим ринком (як інструменти монетарної політики), керуючись лише державними інтересами та чинним законодавством.

Правовий статус центрального банку можна охарактеризувати таким чином: це державний орган управління з покладеними на нього особливими функціями у сфері грошово-кредитних відно-син і банківської діяльності. Для реалізації цих функцій цент-ральний банк наділяється відповідними державно-владними і цивільно-правовими повноваженнями. Він є самостійною юри-дичною особою; його майно відокремлено від майна держави; центральний банк може ним розпоряджатись як власник. Він не є комерційною організацією.

Організаційний статус центрального банку пов'язаний з вирішен-ням низки важливих питань, що стосуються його діяльності, а саме:*

визначення на законодавчому рівні завдань і функцій банку;*

формування статутного капіталу банку;*

визначення взаємовідносин банку з органами державної влади;

¦ порядок призначення і звільнення вищого керівного складу банку.

Організаційно-правовий статус центральних банків розвине-них країн закріплений у правових актах: у законах про центральні банки та в їхніх статутах, законах про банки і банківську діяль-ність, у валютному законодавстві. Зазвичай основним правовим актом, що регламентує діяльність центрального банку, є Закон про центральний банк, де повинні бути чітко сформульовані за-вдання і функції центрального банку.

Порядок формування статутного капіталу центрального банку не є однаковим у всіх країнах. Статутний капітал банку може на-лежати державі (Франція, Німеччина). Держава може володіти тільки частиною капіталу, а інша частина може перебувати у вла-сності акціонерів (Австрія, Швейцарія, Японія). І нарешті, весь капітал банку може бути власністю приватних акціонерів (США, Італія). Порядок (джерела) формування статутного капіталу цен-трального банку не має принципового значення для його функці-онування, оскільки цільова спрямованість діяльності централь-них банків визначається не інтересами акціонерів, а державними інтересами, тобто інтересами всього суспільства.

Характер взаємовідносин центральних банків з органами дер-жавної влади за своїм змістом і формою в різних країнах неодна-ковий. У цих взаємовідносинах слід виділити два важливі аспекти. Перший аспект стосується рівня самостійності, незалежності цен-трального банку у визначенні і реалізації монетарної політики.

У зарубіжній економічній літературі не існує однозначної ду-мки щодо незалежності центрального банку. Фредерік С. Мишкін у підручнику «Економіка грошей, банківської справи і фінансо-вих ринків» наводить аргументи як на користь, так і проти неза-лежності центрального банку. Найсильніший аргумент на ко-ристь незалежності центрального банку грунтується на погляді, Що залежність центрального банку від уряду надавала би монета-рній політиці інфляційних імпульсів. Основний аргумент проти незалежності виходить з того, що недемократично мати монетар-ну політику, яка впливає на добробут кожного в економіці, але визначається і контролюється елітною групою (центральним бан-ком), яка ні перед ким не несе відповідальності. Слід відзначити, Що західні науковці проводили дослідження зв'язку між ступе-нем незалежності центрального банку і рівнем інфляції. Вони прийшли до висновку, що показники інфляції є найменшими в країнах з найвищим рівнем незалежності центрального банку. До того ж країни з незалежним центральним банком не мають вищо-го рівня безробіття або більших коливань обсягу виробництва, ніж країни з менш незалежними центральними банками.

Нині у більшості країн з розвиненою ринковою економікою центральні банки або взагалі нікому не підзвітні (Німеччина), або підзвітні вищому законодавчому органу державної влади (США, Японія, Європейський економічний і валютний союз) і є не зале-жними від органів державної влади у встановленні цільових оріє-нтирів монетарної політики й у виборі інструментів регулювання грошового обігу. Безумовно, незалежність центрального банку не може бути абсолютною, адже монетарна політика, яку визначає центральний банк, є складовою загальної економічної політики держави. У своєму впливі на реальну економіку вона взаємодіє з фіскальною, ціновою, інвестиційною, структурною політикою. Як провідник монетарної політики центральний банк повинен враховувати загальноекономічні цілі та узгоджувати свої дії з урядом й іншими державними установами, що формують загаль-ноекономічну політику держави.

Другий аспект стосується взаємовідносин центрального банку з урядом з приводу фінансування дефіциту державного бюджету. Для того, щоб уряд не мав можливості чинити тиск на централь-ний банк, у багатьох країнах центральному банку на законодав-чому рівні забороняється надавати уряду прямі кредити на фінан-сування бюджетного дефіциту, а також забороняється купувати державні цінні папери на первинному ринку. Операції з цінними паперами центральні банки можуть здійснювати тільки на вто-ринному ринку з метою регулювання грошового обігу.

На ступінь незалежності центрального банку певним чином впливає порядок призначення і звільнення вищого керівництва банку. У багатьох розвинених країнах керуючий центральним банком або призначається Президентом країни, або обирається вищим законодавчим органом державної влади, причому на строки, що перевищують термін повноважень уряду (США — 14 років, Німеччина — 8 років, Японія — 5 років). До того ж від-кликати вище керівництво центрального банку або