Організаційна структура центрального банку значною мірою визначається формою державного устрою країни (чи це федера-ція, чи це унітарна держава), національними традиціями й особ-ливостями банківського законодавства.

Найнезвичайнішу структуру з усіх центральних банків світу має центральний банк США. Структура цього банку визначається

федеративним устроєм держави, а також традиційною ворожістю американської громадськості до централізації фінансової влади, до надмірного втручання держави у справи приватних установ і, зокрема, комерційних банків.

Центральний банк, який є елементом Федеральної резервної системи США (ФРС), складається з Ради керуючих, 12 федераль-них резервних банків, Федерального комітету відкритого ринку і Федеральної консультативної ради.

Рада керуючих із семи осіб очолює ФРС. Кожний керуючий призначається Президентом США після консультацій і за згодою сенату. Щоб ізолювати Раду керуючих від політичного тиску з боку президента, законодавчої та виконавчої влади, керуючі ви-конують свої обов'язки протягом чотирнадцятирічного строку, який не можна подовжити. Голова Ради керуючих обирається Президентом з її членів на чотирирічний строк і може бути обра-ний вдруге.

Рада керуючих визначає і реалізує монетарну політику, має певні повноваження стосовно регулювання банківської діяльнос-ті та нагляду. Зокрема, вона встановлює норми обов'язкових ре-зервних вимог, контролює офіційну облікову процентну ставку, направляє діяльність Федерального комітету відкритого ринку, затверджує злиття банків тощо.

Рада керуючих має незалежний статус і підпорядковується безпосередньо Конгресу. Двічі на рік Рада надає в Конгрес звіт, в якому дається оцінка макроекономічних показників і грошових агрегатів за звітний період, а також передбачаються прогнозні розрахунки цих показників на наступний період.

Федеральні резервні банки є у 12 округах, деякі з банків ма-ють відділення. Сфера діяльності банків не відповідає адмініст-ративно-територіальному поділу країни. Іноді один штат входить до складу двох округів, де діють різні резервні банки. Федеральні резервні банки — це самостійні акціонерні банки. Акціонерами резервних банків є комерційні банки відповідного округу — чле-ни ФРС. Резервні банки емітують в обіг готівку, вилучають з обі-гу зношені гроші, здійснюють кліринг чеків, являють собою для комерційних банків свого округу розрахункову палату, тобто ор-ганізують і проводять міжбанківські розрахунки, надають позич-ки комерційним банкам, досліджують проблеми, пов'язані з про-веденням монетарної політики, мають певні повноваження щодо банківського нагляду тощо. Першочерговим завданням федераль-них резервних банків є досягнення загальнодержавних цілей, установлених Радою керуючих, а не намагання отримати прибу-ток. Значну частину своїх доходів (понад 90%) банки перерахо-вують до державного бюджету.

Федеральний комітет відкритого ринку — це специфічний і дуже впливовий орган американського центрального банку, для якого операції на відкритому ринку є найголовнішим інструмен-том проведення монетарної політики. Комітет складається з семи членів Ради керуючих і п'яти президентів резервних банків, од-ним з них є президент Федерального резервного банку Нью-Йорка. Комітет з метою регулювання грошового обігу здійснює купівлю-продаж державних цінних паперів через Федеральний резервний банк Нью-Йорка.

Федеральна консультаційна рада складається з 12 членів, ви-браних щорічно по одному від кожного федерального резервного банку. Членами її є зазвичай відомі банкіри комерційних банків. Рада збирається принаймні чотири рази у рік для обговорення з Радою керуючих поточних проблем, пов'язаних з монетарною політикою.

Японія є унітарною державою, що, як уже зазначалось, пев-ною мірою визначає організаційну структуру центрального бан-ку. Банк Японії — це єдиний центральний банк, який за згодою міністерства фінансів має право відкривати філії, відділення, представництва. Капітал банку частково належить державі (55%), а частково приватним акціонерам (страховим компаніям, фінан-совим інститутам, приватним особам). Акціонерам гарантовані дивіденди, розмір яких зафіксовано на законодавчому рівні. Не-використаний прибуток банку надходить до державного бю-джету. Керівництво банком покладається на Правління, яке скла-дається з 9 осіб. Голова та два заступники Голови призначаються Кабінетом Міністрів за згодою Парламенту, інші члени Правлін-ня — Кабінетом Міністрів. Усі особи призначаються на посади на п'ять років. На засіданнях Правління в разі необхідності мо-жуть бути присутні представники уряду. Вони можуть вносити на розгляд Правління свої пропозиції стосовно монетарної полі-тики, але остаточне рішення з усіх питань приймає Правління банку. Банк Японії виконує функції, що є традиційними для цен-тральних банків. Метою монетарної політики Банку є збалансо-ваний розвиток національної економіки шляхом підтримки ціно-вої стабільності. Двічі на рік Центральний банк подає парламенту звіт про свою діяльність.

2. ФУНКЦІЇ ЦЕНТРАЛЬНОГО БАНКУ

Призначення центрального банку обумовлює його функції (основні напрями діяльності). Одні з них поступово були делего-вані іншими банками, а інші він сам взяв на себе з огляду на своє специфічне положення в банківській системі. Основними з них є функції:*

емісійного центру готівкового обігу;*

банку банків;*

органу банківського регулювання та нагляду;*

банкіра і фінансового агента уряду;*

провідника монетарної політики.

Емісійний центр готівкового обігу. Емісія банкнот в істори-чному плані — найдавніша функція центрального банку. Саме ця функція, а точніше потреба в централізації банкнотної емісії, спричинила надання одному з банків статусу емісійного і започа-ткувала формування центрального банку.

У XX ст. емісійна функція центрального банку зазнала істот-них змін, зумовлених, по-перше, переходом від системи золото-монетного стандарту до системи обігу грошей, нерозмінних на золото, по-друге, модифікацією грошового обігу — розширенням сфери використання депозитних грошей.

До Першої світової війни світова економіка функціонувала в умовах золотомонетного стандарту. Золото у формі монет вико-нувало функцію засобу обігу. Воно вільно вивозилось і ввозилось із країни в країну, що забезпечувало відносну стабільність обмін-них курсів. Емісійні банки без обмежень обмінювали банкноти на золото в монетній формі. Структура банкнотної емісії визнача-лась на законодавчому рівні. Частина банкнотної емісії повинна була забезпечуватись (покриватись) золотим запасом, а решта за-безпечувалась комерційними векселями, які комерційні банки враховували або приймали