на тему:

“ Адміністрування податку на додану вартість”

Вступ

Сьогодні в Україні існує своя податкова система, яка не є простим копіюванням досвіду інших країн. Адже податкова система має відображати конкретні умови конкретної країни, рівень розвитку економіки, соціальної сфери, її зовнішню та внутрішню політику, традиції народу, географічне положення, кліматичні умови та безліч інших чинників. В зв’язку з цим склад податкової системи, структурні співвідношення окремих податків їх обчислення, форми розрахунків, організація податкової служби можуть значно відрізнятись.

Податок на додану вартість - це частина новоствореної вартості на кожному етапі виробництва продукції (виконання робіт, надання послуг), що надходить до бюджету після їх реалізації. Інакше кажучи, ПДВ - це непрямий податок, який стягується до бюджету у вигляді надбавки до ціни товару, який сплачується споживачами.

Впровадження ПДВ пояснюється тим, що високі ставки податку з прода-жу і митних тарифів провокують шахрайство та контрабанду. На відміну від звичайного податку з продажу, який стягується під час кінцевої реалізації то-вару чи послуги споживачеві, ПДВ застосовується до кожного учасника ви-робничого ланцюжка, незалежно від його становища, має такий самий вплив на кінцеві ціни і водночас потребує менших зусиль для перевірки правильності нарахувань та статусу платників. Крім того, його збиранням займаються пере-важно підприємства, а не держава.

Адміністрування податку на додану вартість

В нашій державі, як і в багатьох інших країнах світу, податок на додану вартість є одним із основних джерел формування доходної частини бюджету. Тому зрозуміло, що нормальне функціонування цього податку є важливим для економіки країни.

Податок на додану вартість був запроваджений в Україні Декретом Кабінету Міністрів України “Про податок на добавлену вартість” від 26 грудня 1992 року № 14–92. До Декрету вносилися численні зміни та доповнення і на сьогодні адміністрування ПДВ проводиться в новій редакції згідно із Законом України від 03.04.97 р. № 168/97-ВР “Про податок на додану вартість ” з урахуванням змін та доповнень.

Податок на додану вартість (далі –ПДВ) є одним із різновидів універсальних акцизів, є непрямим податком. ПДВ як непрямий податок є ціноутворюючим і має тим більший вплив на загальний рівень цін в державі, чим вище ставка податку та обсяг товарів, робіт та послуг, що входить до об’єкту оподаткування.

Протягом 1995–1997 років відбувалося реформування ПДВ: у 1995 р. знижено його ставку з 28 до 20 %; у 1997 році переглянуто ряд правових норм, що регулюють механізми визначення величини та порядку стягнення податку. Саме цей рік деякі західні експерти вважають роком запровадження реального ПДВ. У формуванні доходної частини Державного бюджету України податок на додану вартість відіграє провідну роль. У 1996–1997 роках він становив близько 8 % ВВП та забезпечував 20 % надходжень до загальної суми податків та платежів (включаючи платежі до фондів соціального страхування), що в цілому відповідало показникам інших країн з перехідною економікою. З 1998 року в Україні спостерігається неухильне зниження доходів від справляння ПДВ, тоді як в інших країнах цей вид податкових доходів є одним з надійніших.

У 2002 році суттєве збільшення надходжень від ПДВ (за підсумками 9 місяців 2002 року до 6,4 % ВВП, у порівнянні з 5,1 % за відповідний період 2001 року) сталося, в основному, за рахунок збільшення податку на додану вартість з ввезених на територію України товарів, завдяки обмеженню використання податкових векселів [1].

Проблеми функціонування та реформування податку на додану вартість в Україні досліджувалися таким провідними науковцями, як: О.Д. Данілов, В.В. Лисенко, М.А. Науменко, А. Соколовська, Ф.О. Ярошенко та ін.

Достеменно невідомо, які сподівання вкладали розробники ПДВ у впровадження цього податку в Україні. Мабуть, найкращі: стабільність бюджетних надходжень, можливість впливати на економічні та соціальні процеси за рахунок реалізації гнучкої системи пільг, усвідомлення суб’єктами підприємницької діяльності, що не таке вже тяжке навантаження несе у собі ПДВ, тому що фактичним платником цього податку є кінцевий споживач, а суб’єкт підприємницької діяльності – платник ПДВ за певних умов може розраховувати на повернення з бюджету надмірно сплачених сум цього податку [2].

Нараховується ПДВ, який підлягає сплаті до бюджету, як різниця між загальною сумою податкових зобов'язань, що виникли у зв'язку із продажем товарів, (робіт, послуг) протягом звітного періоду, і сумою податкового кредиту за звітний період. Таке справляння цього податку в умовах дії нового законодавства є неоднозначними щодо різних платників податків. Так, із введенням таких понять, як податкове зобов'язання і податковий кредит, повна ставка в розмірі 20% до ціни реалізації та нульова ставка, положення Закону України "Про податок на додану вартість" дають можливість маніпулювати певними категоріями платників шляхом зрівняння податкового кредиту із податковим зобов'язанням або, ще гірше, заробляти на доходах державного бюджету шляхом отримання відшкодування податкового кредиту.

Згідно п. 6.2.1 ст. 6 ЗУ "Про ПДВ" операції з продажу товарів, що були вивезені (експортовані) платником податку за межі митної території України обчислюється за нульовою ставкою, в той час, сума податку на додану вартість сплачена нарахована платником у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації відноситься до податкового кредиту і підлягає бюджетному відшкодуванню.

З метою зменшення повернення коштів з бюджету Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 2215 від 07.12.1999 р. "Про деякі питання відшкодування сум податку на додану вартість