Ще два роки тому 88% користувачів “Інтернету” жили в розвинутих країнах. Комп’ютер коштував місячну зарплату середнього американця і восьмирічну зарплату середньостатистичного мешканця Бангладешу. До речі, в Україні комп’ютер вартістю 500 дол., за середньої офіційної зарплати в 260 гривень, можна заробити приблизно за рік, звичайно, економлячи на харчуванні.

У деяких країнах Африки середня ціна доступу до “Інтернету” складає 100 дол., у США - 10. А в Україні ця послуга коштує в середньому 20-30 дол. Утім, у чверті країн світу й донині немає хоча б одного телефону на 100 чоловік... Але це нікому не заважає говорити про глобальний розвиток світу за допомогою “Інтернету”.

Нинішній “інформаційний бум” припадає на використання інформаційних технологій для електронної комерції. У цьому напрямі особливо просунулися деякі країни Західної Європи, Японія, Австралія і Сінгапур.

Причому, на сцену глобальної електронної комерції щомісяця виходить нова країна. Наприклад, у Малайзії останнім часом особливо бурхливо розвиваються торгові веб-сайти. В Індії за допомогою “Інтернету” місцеві рибалки довідуються про погоду... Як говорять індійці, уміння користатися комп’ютером - добре для самооцінки. Мовляв, “раніше ми жили в бідності, і ніхто нас не поважав, а тепер справи пішли значно краще”.

Ще одне віяння часу - національні портали, завдяки яким будь-який громадянин Землі може побачити, що ж пропонує та чи інша країна. Як правило, на цих веб-сайтах розміщують основні дані, присвячені економіці, культурі країни, а також туристичні послуги.

А що ж Україна? У квітні 2000 року ПРООН і Світовий банк розпочали роботу зі створення проекту “Україна: глобальний розвиток за допомогою “Інтернету”, який містить у собі крім всіляких освітніх заходів підтримку широкомасштабного веб-сайту “Ворота в Україну”. [7,c.30]

До речі, створюються “Ворота в Україну” як великомасштабний світовий веб-сайт “Ворота до глобального розвитку”. Це буде універсальна структура для обміну інформацією, знаннями, можливостями, товарами і послугами.

Першими потенціальними спонсорами розвитку системи “Інтернет” в Україні стали американці, що явно вже примірялися до можливостей українського “Інтернету”. Зокрема, одна із західних мережевих корпорацій ще рік тому відкрила в Києві своє представництво... Започаткування перших вітчизняних web-холдингів відбулося тихо і майже непомітно для стороннього ока. Власне, про веб-холдінги заговорили лише в зв’язку з неосяжними інвестиціями в українські мережеві проекти, що їх пов’язували з іменами двох впливових американців – Джозефа Леміра (фундатор “Гала-радіо”) та Джеда Сандена (“Кіеv-Роst”). Перший заповзявся розкручувати холдинг під назвою “Gala.net”, другий доклав зусиль до появи “Супутник-медіа”. [10,с.34]

За висновками експертів, у розвитку Інтернет-контенту Україна відстає від решти світу років на п’ять, а від Росії - на два. І розвиток цей продиктований передусім незворотністю побудови самобутнього вітчизняного контенту на противагу пропонованого російськими ресурсами.

Полишені привабливості, українські сайти були позбавлені зацікавлених відвідувачів. Сайти, що їх не відвідують, не мають з чого дбати про розвиток свого наповнення. Розірвати це замкнене коло здатні лише принципові інвестиції, левова частка яких йде на позамережевий промоушн.

Ситуація в Україні виглядає таким чином - співвідношення між кількістю ресурсів та кількістю користувачів залишається досить високим.

Невтримний інтернетівський “романтизм” українських користувачів з нескінченними розмовами навколо того, “як підключитися” і “де що шукати” ще кілька років тому зіштовхнувся з жорстокою реальністю: виявляється, в “Інтернеті” є багато сайтів, у яких пропонуються різного роду послуги. Але платні.

Для західних громадян покупка у віртуальних магазинах починаючи від ювелірних прикрас і завершуючи автомобілями, так саме звичні, як для нас походи на колгоспний базар.

Сьогодні в Україні до транзакцій, які найбільш практикуються через “Інтернет”, можна додати оплату членства в наукових товариствах і асоціаціях і покупки в електронній бібліотеці. Українські користувачі, зіткнувшись з дев’ятим валом “інформаційного сміття”, досі не підозрюють, що цей потік несе потенційні кошти, яких нам так не вистачає.

Можна з упевненістю говорити, що всі більш-менш серйозні суб’єкти підприємницької діяльності в Україні, компанії чи банки, мають свою www демонстраційну сторінку в “Інтернеті”.

Запитання “на засипку” для пересічного громадянина України: “Чи існує правова підтримка надання товарів та послуг з допомогою електронної комерції?” І як провести оплату всіх цих товарів (книг і вина) з України, де гарантії їх отримання? Узагалі-то система оплати через “Інтернет” проста до наївності: у вас запитають або номер вашого банківського рахунка, або дані вашої кредитної картки. Відкрити рахунок у зарубіжному банку українському громадянину просто неможливо. Оплатити покупку зі свого валютного рахунка можна. Але не більше 1 тис. доларів на місяць (або не більше 4 тисяч доларів на рік), і то при пред’явленні документа (контракту), який це підтверджує. Взагалі-то інструкція НБУ “Правил переказу іноземної валюти за межі України на рахунок особистих коштів фізичними особами - резидентами і нерезидентами” №245 від 10.04.1997 року не забороняє, але й не описує процедури покупки через “Інтернет”. Залишається лише пластикова картка. [3,с.34]

Алe якщо є віртуальний магазин, віртуальна бібліотека, то чому ж не бути віртуальній картці? “Віртуальну” картку на базі міжнародної платіжної системи VISA запропонував своїм клієнтам КБ “Приватбанк”. “Інтернет-картка” замінює звичайну міжнародну пластикову картку при оплаті послуг і товарів через мережу “Інтернет”, здійсненні поштових/телефонних замовлень, оплаті регулярних платежів. Власнику картки просто необхідно в полі запиту «номер картки» внести номер своєї картки і відправити запит. Якщо на рахунку є необхідна сума, запит буде виконаний, а сума замовлень буде автоматично списана з рахунку клієнта. При використанні “Інтернет-картки” для здійснення регулярних платежів