3) подавати державним податковим органам документи, що підтверджують право на пільги з оподаткування у порядку, встановленому законами України.[4]

Облік платників податків та зборів здійснюється податковими органами відповідно до законодавства України. Банки та інші фінансово-кредитні установи відкривають рахунки платникам податків і зборів лише за умов пред’явлення ними документів, що підтверджують взяття їх на облік у державному податковому органі і у триденний термін повідомляють про це державний податковий орган.

Сукупність податків і зборів до бюджетів і державних цільових фондів, що стягуються у визначеному законами порядку, становлять систему оподаткування.

Закон України «Про систему оподаткування» №77/97-ВР від 18.02.97 року визначає принципи побудови системи оподаткування в Україні, податки і збори до бюджетів та до державних цільових фондів, а також права, обов’язки та відповідальність платників.

В Україні стягуються:

- загальнодержавні податки і збори;

- місцеві податки і збори;

Загальнодержавні податки і збори встановлюються ВРУ і стягуються на всій території України.

Порядок зарахування загальнодержавних податків і зборів до Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів і державних цільових фондів визначається відповідно до законів України.[1]

3.Реформування податкової системи

3.1 Шляхи оптимізації податкової політики

Період 1991-1997років можна охарактеризувати як період пошуку шляхів оптимізації податкової політики державою. Основним його недоліком, з погляду багатьох авторів, є те, що при проведені будь-яких змін жодного разу поки що не були враховані основні принципи оподаткування, сформульовані ще Смітом. Доцільно було б провести теоретичний аналіз відповідності цим принципам української системи оподаткування.

Принцип перший. Усі джерела доходів можна розділяти на основні групи:

- земельна рента;

- прибуток на капітал;

- заробітна плата;

До основних податків, якими в Україні оподатковувались доходи, отримані з названих джерел, відносяться:

- до першої групи – плата за землю;

- до другої групи – податок на прибуток підприємств і оподаткування підприємців-фізичних осіб;

- до третьої групи – податок з доходів громадян.

Крім того, всі три групи доходів як об’єкти споживання оподатковувались непрямими податками.

Законом що діяв в Україні до 01.01.1997 року, плата за землю встановлювалась за одиницю площі залежно від родючості грунту та місця знаходження ділянки. У зв’язку з цим виникає кілька питань.

Про-перше, законом була визначена диференціація ставок плати за землі сільськогосподарського призначення тільки по областях. Далі, згідно з прийнятим механізмом, обласні ради диференціюють ставки за групами грунтів. При цьому абсолютно не враховувалось місцезнаходження ділянки стосовно ринків збуту продукції. диференціація на ренту першого порядку у господарств, що знаходяться у безпосередній близькості від обласних центрів, значно вища за те саме джерело доходів господарств, віддалених від названих населених пунктів. Ця різниця повинна б була долатися податковими методами. Але порядок обчислення плати за землю ставить господарюючі суб’єкти далеко не в рівні умови з погляду на цю обставину. Для нашої країни в момент, коли для сільськогосподарських виробників гостро постало питання накопичення капіталу, така нерівність у розмірах ренти має велике значення. У майбутньому, в умовах посилення ринкової конкуренції, вона неодмінно проявить себе. З переходом до обчислення плати за землю залежно від її грошової оцінки цей недолік можна подолати, за умови, якщо оцінка буде враховувати місцезнаходження ділянки повною мірою.

По-друге, ставки плати за землю несільськогосподарського призначення стосовно ділянок, розміщених у межах населених пунктів, диференціювались в залежності від кількості населення. Але за чисельністю жителів у тисячу чи 2-3 мільйони вони різняться лише в три рази, тоді як рента, отримана від цих земель, відрізняється у десятки разів. Усе це свідчить про нерівномірний розподіл податків при оподаткуванні земельної ренти. До речі, остання вада не подолана і в редакції до Закону України, введеного в дію з 1 січня 2001 року.

Прибуток на капітал в Україні також оподатковується нерівномірно. Будь-яка підприємницька діяльність потребує необхідних капіталовкладень. А прибуток, отриманий від них, оподатковується за різними ставками (6%, 10, 30), а з 01.01.2004 року – 25%. В Україні відбувається етап первинного накопичення капіталу. Від його результату залежить подальший стан економіки України.

До 01.01.2004 року, у разі реєстрації юридичної особи, ставка податку на прибуток становила 30%, а підприємці-фізичні особи сплачували прибутковий податок за прогресивною шкалою і його розмір міг становити 40%. Це створювало труднощі при накопиченні капіталу, необхідного для реєстрації юридичної особи. А до такої реєстрації фізичні особи завжди мали потяг через низки переваг з банківським рахунком, кредитуванням, орендою приміщень та активною частиною основних засобів та ін. це штовхало платників до приховування оподатковуваних доходів.

Але не тільки приховування доходів є наслідком таких дій держави. Адже той, хто приховує доходи, рано чи пізно буде підданий штрафам, а той хто цього не робить, приречений до сплати надмірного податку на доходи фізичних осіб. І в першому, і в другому випадку держава вилучає капітал у грошовій формі зі сфери виробництва і торгівлі, а значить – обмежує їх розвиток. При цьому значним недоліком держави є:

1) її дії унеможливлюють зростання капіталів у виробництві, отже, і зростання оподатковуваних доходів. У результаті – держава знижує можливий рівень доходів до бюджету;

2) такі дії штовхають платників до винаходу більш витончених і досконалих методів приховування доходів, унаслідок чого держава недоотримує повної суми податків навіть з існуючих джерел. А за таких умов затрати на їх вилучення зростають.

Введення у 1998 році фіксованого податку у розмірі від 20 до 100 гривень на місяць було шляхом до вирішення вищезазначеної проблеми, але, лише часткового вирішення. Одним з найболючіших питань було оподаткування заробітної плати. Процентні