Усе це призводило до того. Що підприємства, які стимулювали працю своїх працівників, бажали підвищити їхню зацікавленість і продуктивність їхньої праці, змушені були виплачувати заробітні плати з чорної каси, ховаючись від оподаткування.

Введення з 01.01.2004 року 13% ставки з доходів фізичних осіб можливо подолає всі ці негаразди і спонукатиме підвищенню зацікавленості у зростанні продуктивності праці. Крім цього, це, можливо, дозволить також легалізувати значну частину оборотів щодо оплати праці, але ж Законом уже передбачено підвищення ставки з 2007 року до 15%.

Податки на споживання, що застосовуються в Україні (ПДВ, акцизний збір, мито), повинні справляти вплив на всі джерела доходів. При цьому потрібно враховувати той факт, що найбільший тягар цих податків лягає на кінцевого споживача. Вони впливають на всі джерела доходів однаково, а в основному – на заробітну плату. Цими податками ми найбільше скорочуємо платоспроможний попит населення, а значить – і обсяги виробництва товарів народного споживання. Це залежить від нерівномірного розподілу податків між джерелами доходів. Звичайно, інакше непрямі податки впливати не можуть. Але пом’якшити цей вплив можна, наприклад, за рахунок диференціації ставок ПДВ на групи товарів. Адже ряд країн застосовують до сільськогосподарської продукції, до інших товарів першої необхідності знижені ставки ПДВ. Очевидно також, що при розробці ставок оподатковування необхідно більше брати до уваги рівень реальних доходів населення. Не можна забувати аксіому: з падінням попиту з боку населення згасає і виробництво.

Слід також зазначити, що, незважаючи на свої слабкі сторони, податкова система України не «з`явилась з повітря». Вона будувалась і будується на основі небагатого власного і , в основному, зарубіжного досвіду. Прорахунок полягає лише в тому, що запозичувати досвід країн із розвиненою ринковою економікою, в яких, як відомо, питання сколочування первинного капіталу для підйому виробництва уже не стоїть. В Україні картина протилежна. І тому ми маємо створити належні умови процесу накопичення і легалізації капіталу, використовуючи податкові важелі та стимули. Інакше неможна навіть мріяти про якийсь значний економічний підйом.

Принцип другий. Якщо дотримуватись дослівного формулювання, даного А.Смітом, і час сплати, і розмір будь-якого податку, і порядок його обчислення визначені нашим законодавством і підзаконними актами. Наскільки досконало це зроблено – питання чисто технічне, що порівняно легко вирішується.

Але з часів Сміта пройшли сторіччя, протягом яких змінилось обличчя і економічних системі оподаткування. Виникла низка нових проблем.

Стосовно сучасного етапу, зокрема української дійсності, другий принцип потребує незначного уточнення, яке враховувалось багатьма теоретиками при його поясненні. Йдеться про передчасну визначеність того чи іншого податку, оскільки в Україні допускаються значні порушення. Протягом усього періоду незалежності час від часу вводились в дію ставки податку заднім числом. Закони в галузі оподаткування спішно приймалися, починали діяти, а їх публікації проводились з великим відривом у часі. Мали місце випадки, коли законодавчі акти уже застосовувались на практиці, а інструкції щодо їх використання не були підготовлені й надходили до виконавців через тижні, а той через місяці. Усе це породжує плутанину, постійну необхідність перерахунків, що становить великі труднощі у роботі фінансових апаратів підприємств.

Така невизначеність приводить до того, що платник віддається на сваволю збирача. Це є однією з причин корупції державного апарату, бо спонукає державних службовців на свій розсуд застосовувати податкове законодавство, а судочинці не мають права приймати рішення щодо платника податків. Платник завчасно стикається із порушенням, яке допускається через відсутність своєчасної інформації і за яке потім штрафується. Цей факт дуже добре використовують інспектори.

Щоправда, деякі перешкоди поставлені цьому новою редакцією Закону «Про систему оподаткування» що почав діяти з 1997 року – ст.7 заборонено проводити зміни механізму справляння податків та їхніх ставок на відповідний рік.

Платник повинен завчасно бути інформований про підготовку, введення в дію чи зміну податкового законодавства. Адже будь-яка навіть незначна невизначеність чи неясність у податках, спричинить більші збитки, ніж їх нерівномірний розподіл.[3]

Принцип третій. У питаннях щодо зручності терміну та способу утримання податків не виникає ніяких сумнівів. Цьому сприяють і прийняті строки сплати, і механізм стягнення, і практика застосування податкового кредиту.

Але, з огляду на способи стягнення, можна розглянути ще ряд питань щодо окремих галузей народного господарства. Наприклад, сільськогосподарським підприємствам інколи важко розраховуватись своєчасно із бюджетом грошовими коштами. Ця проблема виникає через неплатежі покупців та сезонність роботи. Чому б не розглянути можливість натуральних поставок державі з урахуванням податкових платежів? це допомогло б вирішити одразу кілька проблем:

- більш повно та своєчасно забезпечити створення державних резервів продовольства;

- скоротити великі витрати бюджету на створення цих резервів;

- пом’якшити наслідки платіжної кризи шляхом усунення необхідності перерахування коштів до бюджету на сплату податків;

Застосовувати цей метод постійно не зовсім доцільно. Але у випадках катастрофічної нестачі коштів у платника можна розглянути і такий варіант.

Принцип четвертий. Формулюючи його Сміт мав на увазі два моменти:

- податок може вимагати від платника більшої кількості грошей, ніж ту, що