Таку ситуацію у вітчизняному праві та законодавстві можна пояснити тим, що досить довгий час цінні папери в Радянському Союзі практично не використовувались у внутрішньому обороті і відповідно достатньою мірою науковцями не досліджувались, що не могло не позначитись на вітчизняному законодавстві. Така ситуація з дослідженням цінних паперів підтверджує тезу про те, що цінні папери є не лише одним із найскладніших інститутів права, а й інститутом, який постійно розвивається і вдосконалюється.

На сьогодні в літературі склалися дві основні концепції розуміння цінних паперів.

Перша концепція – документарна. Представники цієї концепції виходять з того, що цінний папір – це документ, тобто вони визнають цінними паперами лише документарні цінні папери.

Так, В.А. Бєлов зазначає, що «...під цінними паперами як об'єктами цивільних правовідносин можна розуміти тільки документи, але не втілені в них суб'єктивні цивільні права» [31, c. 14]. Цю думку поділяє і Є.А. Суханов, який указує, що цінні папери є документами і належать до рухомих речей [37, c. 314]. Н.О.Нерсесов також пропонує розглядати цінні папери як документ [51, c. 3]. Є.О.Крашенінников визнає тільки документарні цінні папери [41, c. 54], але, як зазначає Г.Н. Шевченко, він доходить такого висновку, базуючись в основному на дослідженнях німецьких цивілістів XIX століття [73, c. 6]. Такої самої позиції дотримується і вітчизняний дослідник Л. Телятник, спираючись на положення чинного законодавства України [67, c. 23].

Якщо ж говорити про бездокументарні цінні папери, то вони в рамках документарної концепції розглядаються не як цінні папери, а тільки як майнові права чи спосіб фіксації прав, унаслідок чого не можуть бути визнані речами, а відповідно і об'єктами права власності.

Представники іншої – бездокументарної – концепції цінних паперів указують на те, що поняття цінних паперів лише як документів базується на традиційному розумінні цінних паперів, яке було розроблене та запропоноване в рамках німецької цивілістики наприкінці XIX століття [64, c. 55], воно не враховує ні вимог сьогодення, ні розвитку самого інституту цінних паперів, який відбувається в Україні після здобуття незалежності. Але навіть представники класичної цивілістичної думки не абсолютизували документарність цінних паперів. У своїх дослідженнях І.Т. Тарасов зауважував про те, що праві ті вчені, говорячи, що сама видача іменних акцій могла бути замінена реєстрацією» [66, c. 368]. Г.Ф. Шершеневич також зазначав, що «ступінь втілення права в документі може бути різним, тим самим послаблюючи чи посилюючи юридичне значення цінних паперів» [74, c. 64]. Поряд із матеріальним виразом акцій як доказом права він підкреслював наявність акціонерних книг, які також засвідчували права на цінні папери. Таким чином, категоричний вислів «немає папера – немає права» Г.Ф. Шершеневич поширював не на всі цінні папери. Враховуючи таку ситуацію, представники бездокументарної концепції конструюють єдине поняття цінного папера як безтілесної речі, що позбавлена матеріального субстрату [46, c. 79].

У літературі також існує третій погляд на природу цінних паперів. Так, деякі дослідники цінних паперів пропонують розглядати їх як різновид юридичних конструкцій, хоча конкретного їх визначення не надають [77, c. 36].

У новітній юридичній літературі також висловлено думку про те, що в даний час виробити єдине поняття цінних паперів неможливо [64, c. 133; 65, c. 76], оскільки даний інститут постійно розвивається і з'являються нові види цінних паперів та їх форми. Таку тезу яскраво підтверджує прийнятий 23 лютого 2006 року Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок» [14].

Стосовно законодавчого визначення поняття «ціні папери» слід зазначити, що легальне визначення поняття «цінні папери» закріплене в Цивільному кодексі України та Законі України «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23 лютого 2006 року [14].

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок», цінні папери – документи встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчують грошові або інші майнові права, визначають взаємовідносини особи, яка їх розмістила (видала), і власника та передбачають виконання зобов'язань згідно з умовами їх розміщення, а також можливість передачі прав, що випливають із цих документів, іншим особам [14]. Аналогічне визначення даного поняття міститься також у ст. 194 Цивільного кодексу України [13] та ст. 163 Господарського кодексу України [12].

Аналіз цих визначень дає можливість виділити головні ознаки цінного паперу. Цінний папір: 1) являє собою документ; 2) має встановлену форму з відповідними реквізитами; 3) посвідчує грошове або інше майнове право; 4) визначає взаємовідносини між особою, яка його випустила, і власником; 5) передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами випуску; 6) передбачає можливість передачі прав, що випливають із нього, іншим особам [63, c. 90].

Першою ознакою, як видно з викладеного, більшість науковців-дослідників вважають визначення цінного папера як документа. Це положення є найменш спірним у теорії.

Проте слід звернути увагу на ту обставину, що чинне законодавство не містить чіткого універсального визначення поняття документа в тому значенні, яке може застосовуватись до визначення поняття «цінні папери». Законом України «Про інформацію» від 02 жовтня 1992 р. визначено документ – як передбачену законом матеріальну форму одержання, зберігання, використання і поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носієві. Аналогічне за змістом визначення документа містить і ст. 1 Закону України «Про обов'язковий примірник документів» від 9 квітня 1999 р. Викладене зумовлює необхідність звернутись до наукових досліджень з