фондового ринку, практика правового регулювання показує ефективність застосування так званого принципу «розподілу повноважень», де центральний банк НБУ – делегує ряд своїх повноважень щодо регулювання, контролю та нагляду за діяльністю баків ДКЦПФР, у межах компетенції останньої. Таким розподіл компетенції має подвійне значення. З однієї сторони, знижує фінансові та матеріальні витрати, пов’язані із: а) прийняттям цілого блоку нормативних актів (банківських законів та підзаконних актів НБУ), які по суті дублюють відповідне законодавством про цінні папери; б) витратами щодо найму, навчання та оплаті праці персоналу державних службовців для роботи в НБУ, які би виконували функцію щодо контролю та нагляду за діяльністю банків на фондовому ринку, які дублюють аналогічні функції ДКЦПФР. З іншої сторони, підвищується ефективність правового регулювання, оскільки встановлюють межі втручання державних органів у регулятивну роботу один одного.
Особливу увагу слід приділити визначенню банківської діяльності у Закону України «Про банки і банківську діяльність». Відповідно до п. 5 статті 2 даного Закону, банківська діяльність – це залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб [7].
Сполучник «і», яки вживається у визначенні, означає, що зміст банківської діяльності складає здійснення даних операцій у сукупності. Тобто банківська діяльність є не здійснення будь-якої окремо взятої операції, а виконання їх всіх у сукупності. Крім того, перераховані операції віднесені до категорії виключно банківських операцій, здійснення яких покладається на спеціальних юридичних осіб (тобто на банків) на основі отриманої ним банківської ліцензії [7]. Відповідно, всі інші операції не відносяться до категорії банківських, у той же час виключно банківськими є залучення засобів до вкладів, надання кредитів та ведення банківських рахунків. Всі інші операції умовно можна назвати «небанківськими операціями». До останніх відносяться операції із цінними паперами. Відповідно до формувань Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок», такими операціями є емісія власних цінних паперів, організація купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів, здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтигн), випуск, купівля, продаж та обслуговування векселів; здійснення інвестицій в акції інших юридичних осіб, довірче управління цінними паперами за договором із юридичними та фізичними особами; депозитна діяльності та діяльність щодо ведення реєстрів власників іменних цінних паперів [14].
Схожої позиції дотримуються російські законодавці. Операції, якими можуть займатися банки Закон Російської Федерації «Про банківську діяльність Російської Федерації» діляться на три групи: 1) банківські операції; 2) інші операції, якими можуть займатися банки (у законодавстві вони називаються «іншими угодами»); 3) операції на ринку цінних паперів [58, c. 98]. Перші дві групи віднесені законодавцем у статтю 5, оскільки називається «Банківські операції та інші угоди кредитної організації». Що стосується останньої групи (операції із цінними паперами), то вона виділена у Закону в окрему статтю 6, яка регламентує основи правого становища банків на фондовому ринку та носить назву «Діяльність кредитної організації на ринку цінних паперів». Зазначимо, що тут також говориться про діяльність на ринку цінних паперів, а не про банківську діяльність. У групу банківських операцій включені тільки ті, які можуть здійснюватися виключно банками (залучення грошових коштів як вклади; розміщення залучених коштів від свого імені із за свій рахунок; відкриття та ведення банківських рахунків). До числа «інших угод» віднесені також операції як видача довіреностей; факторинг; операції із дорогоцінними металами тощо. До групи операцій на ринку цінних паперів відносяться випуск, купівля, продаж, облік, збереження, довірче управління та інші операції із цінними паперами, а також професійна діяльність на ринку цінних паперів.
Таким чином, із самої назви статті «Діяльність на ринку цінних паперів», а також із факту її виділенні в статтю, окрему від статті 5 «Банківські операції…», можна зазначити, що російські законодавці виходять із позиції про небанківський характер даної діяльності, навіть якщо вона здійснюється банкам. Крім того, факт віднесення операцій із цінними паперами в окрему статтю, говориться про те, що вони не відносяться ні до банківських, ні до «інших операцій» [58, c. 100].
Даний висновок випливає також із аналізу визначення «Банки» у статті 334 Господарського кодексу [12]. Пункт 2 даної статті визначає банки як фінансові установи, функціям яких є залучення до вкладів грошові кошти громадян та юридичних осіб та розміщення вказаних засобів від свого імені, на власних умовах і та власний ризик, відкриття та ведення банківських рахунків громадян та юридичних осіб.
Аналогічної позиції притримуються білоруські законодавці, із тією різницею, що операції із цінними паперами не віднесені в окрему статтю, а розглядається в якості «Іншої діяльності, яка здійснюється банками та небанківськими кредитно-фінансовими організаціями» [29, c. 3].
Наведені вище підходи українських, російських та білоруських законодавців свідчить про єдність у розумінні банківської діяльності. Аналіз законодавчих актів показує, що в основу поділу операцій на банківські та небанківську покладений функціональний критерій, а не суб’єктивний чи об’єктивний критерії. Що стосується останніх, то вони відіграють другорядну, допоміжну роль. Таким чином, приналежність певної операції до числа банківської залежить, передовсім, від того, чи відповідає дана операції базовим функціям банку. До таких, за словами М.М.Агаркова, відносять: 1) створення грошових ресурсів шляхом залучення грошових коштів («збір чужих грошей»); 2) надання кредиту; 3) сприяння платіжному обороту за допомогою здійснення розрахунково-касового обслуговування [27, c. 7].
Єдність вказаних трьох функцій, які полягають
