Стосовно природи таких договорів, то їх не можна віднести до цивільно-правових договорів у традиційному розумінні даного слова, оскільки воля сторін (а точніше воля однієї сторони – комерційного банку) щодо встановлення чи/або зміни умов таких договорів досить обмежена та визначена нормативними актами самого НБУ. Крім того, цими нормами встановлюється стандартна форма такого договору, де НБУ встановлює мінімум умов, які підлягають дотриманню комерційними банками.

У законодавстві, операції щодо купівлі-продажу Національним банком цінних паперів на вторинному ринку інакше ще називають «операціями відкритого ринку» [75, с. 29]. Операції НБУ із цінними паперами на відкритому ринку являються, за визначенням ст. 25 Закону України «Про Національний Банк України», одним із основних економічних засобів та методів реалізації грошово-кредитної політики [6]. Як зазначалося вище, інструментами вторинного ринку, де учасником виступає НБУ, можуть бути як державні цінні папери, так і цінні папери приватних емітентів (комерційні векселя, високоліквідні акції, похідні цінні папери). Головною умовою здійснення операцій із цінними паперами приватних емітентів є дозвіл Правління НБУ. Іншими словами, для здійснення НБУ операцій із недержавними цінними паперами необхідно, щоб Правління НБУ було прийнято щодо цього відповідну постанову.

2.3. Правовий статус комерційних банків

Здатність банків бути учасником будь-яких то правовідносин (включаючи правовідносини щодо цінних паперів) ґрунтується на більш загальній категорії – якою є правовий статус юридичної особи. У правовій теорії під «статусом» розуміється регламентоване нормами права становище суб’єкта у відповідній системі [70, c. 355]. Тому, як часто у юридичній літературі статус юридичної особи ототожнюється із його правовим становищем. Правова доктрина традиційно розкриває статус юридичної особи шляхом характеристики правового становища, яке розкривається через таке поняття як правосуб’єктність юридичної особи. Останнє являє собою єдність двох компонентів – правоздатності та дієздатності, де під першим розуміється здатність юридичної особи мати права та обов’язки, а під другим – здатність набувати своїми діями суб’єктивні права та породжувати юридичні обов’язки [76, c. 541], а також нести відповідальність за вчинені правопорушення (тобто деліктоздатність) [75, c. 80].

Домінуюче у правовій науці твердження про те, що правоздатність та дієздатність у юридичної особи (на відміну від фізичних осіб) виникає одночасно (тобто з моменту державної реєстрації) [37, c. 79] дає підстави деяким авторам помилково ототожнювати правоздатність із дієздатністю юридичних осіб та «говорити тільки про правоздатність юридичних осіб» [33, c. 64]. Таким чином, ставиться знак рівності між правосуб’єктністю та правоздатністю юридичних осіб, що на наш погляд не вірно, оскільки не завжди державна реєстрацію – набуття юридичними особами правоздатності – передбачає автономне наділення юридичної особи дієздатністю. Це, передовсім, стосується банків, для яких факт занесення у державний реєстр банків (у подальшому – Реєстр банків) ще не дає право на здійснення банківської діяльності, а є тільки підставою для подання в НБУ документів для отримання банківської ліцензії. Відповідно, про дієздатність банків можна говорити тільки після отримання останніми такої ліцензії. І, не дивлячись на деклароване законодавством положення про набуття комерційними банками статусу юридичної особи з моменту його внесення у згаданий Реєстр, тим не менше, до отримання банком ліцензії навряд чи можна стверджувати про правосуб’єктність такого банку у повному розумінні вказаного поняття. Більше того, відповідно до п. 5, ст. 19 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банківська ліцензія видається протягом місяця після надання банком всіх необхідних документів [7]. Причому цей період в один місяць є досить умовним, оскільки фактично процедура збору та підготовка документів, необхідних для отримання ліцензії, займає більш тривалий період часу.

Підсумовуючи вищевказане, слід визнати наявність часового інтегралу між реєстрацією комерційного банку як юридичної особи та набуття останнім правосуб’єктності у повному обсязі. Таким чином, під правосуб’єктністю комерційного банку слід розуміти здатність останнього не тільки мати, але і набувати права та нести відповідальність за результат здійснення саме банківської діяльності. Оскільки останній компонент (банківська діяльність) характеризує юридичну особа як банк, така здатність виникає не з моменту реєстрації, а з моменту отамання відповідної ліцензії. Відповідно, твердження про виникнення правоздатності та дієздатності (правосуб’єктності) одночасно із державною реєстрацією стосовно комерційних банків є недостатньо деталізованими, навіть у випадку аргументації такого твердження тим фактом, що до отримання ліцензії банки можуть здійснюватися цивільно-правові угоди., такі як оренда чи купівля приміщення, купівля необхідного обладнання, транспортних засобів, найм співробітників тощо. Останнє не є банківською діяльністю, а тільки формує базу для її здійснення. Як зазначає О.М. Олійник, ці правові дій банк здійснює для забезпечення своєї основної професійної діяльності [56, c. 117].

В аспекті нашого дослідження категорія правосуб’єктності має значення у тому змісті, що банк може стати суб’єктом фондового ринку тільки з моменту набуття ними правосуб’єктності у повному обсязі. Тобто, юридична здатність банку бути учасником правовідносин з приводу цінних паперів напряму залежить від наявності у банку компонентів правосуб’єктності – правоздатності та дієздатності. Така залежність не виражена безпосередньо у ЗпБД, а випливає із аналізу нормативних актів, які регулюють діяльність банку на ринку цінних паперів. Так, наприклад, для отримання банками дозволу на здійснення деяких видів професійної діяльності, необхідно надати у ДКЦПФР, крім інших документів, банківську ліцензію. Крім того, режим здійснення банками діяльності на ринку цінних паперів вимагає одержання попереднього дозволу НБУ.