Вищенаведені твердження мають значення не тільки у теоретичному, але і у практичному плані. Залежно від того чи є певна діяльність банківською чи ні, залежить ряд істотних правових наслідків. Іншими словами, кваліфікація діяльності як банківської передбачає поширення на неї норм банківського права. Зокрема, мова йде про здійснення такої діяльності у порядку, передбаченого банківським законодавством (ліцензування, надання звітності та здійснення контролю із сторони НБУ; регулювання діяльності виключно банківськими законами та підзаконними актами НБУ тощо). Не маючи на меті вивчення всього спектра послуг та операцій, які здійснюються банками, розглянемо тільки питання з позицій предмета нашого дослідження, тобто коли об’єктом діяльності виступають цінні папери.

Отже, якщо виходити із позиції авторів, які визначають банківську діяльність за суб’єктивним критерієм, то слід припустити, що будь-яка діяльність, де стороною виступає банк (чи небанківська кредитна організація) є банківською діяльністю. Для обґрунтування тезису про помилковість кваліфікації визначеної діяльності як банківської тільки з причини здійснення її банками (чи небанківськими організаціями), скористаємося методом доказування від зворотного, сконцентрувавшись, при цьому, тільки на темі нашої роботи. Таким чином, якщо взяти за основу твердження про те, що діяльність з приводу цінних паперів є банківською через здійснення такої діяльності банками, то можна припустити, що незалежно від суб’єктного складу, будь-яка діяльність із залученням цінних паперів є банківською діяльністю.

За українським законодавством, учасниками фондового ринку, разом із банками, можуть виступати й інші суб’єкти підприємницької діяльність, які не є банками. Таким учасниками, відповідно до Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» можуть бути емітенти, інвестори та особи, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів [14]. Таким чином, якщо виходити із тезису про банківський характери діяльність із цінними паперами, то, відповідно, діяльність інших, небанківських учасників фондового ринку також буде називатися банківською. Абсурдність такого твердження не викликає сумніву, хоча б тому, що банківська діяльність регулюється виключно нормами банківського законодавства. Тоді як діяльність банків на фондовому ринку, так і як діяльність інших учасників ринку цінних паперів, регулюється законодавством про цінні папери, із однією різницею, що для банків у деяких випадках передбачаються окремі від інших учасників, спеціальні правила проведення операцій на фондовому ринку (отримання дозволу НБУ для виходу на фондовий ринок, нормативи резервування, порядок організації роботи фондових відділів банків, обмеження розміру інвестицій у цінні папери інших підприємств тощо). Це пов’язано із міркуваннями забезпечити надійність банківської системи та безпеки від можливих потрясінь та кризових явищ на фондовому ринку.

З іншої сторони, якщо припустити, що діяльність на фондовому ринку є банківською тільки стосовно банків, а стосовно інших учасників така діяльність може називатися, залежно від випадку, емісійною, інвестиційною чи професійною діяльністю на ринку цінних паперів, то є ризик зіткнутися із ситуацією, при якій однин і той же вид діяльності (наприклад, торгівля цінними паперами) для одних суб’єктів (банків) є банківською діяльністю, а для інших – просто діяльністю на фондовому ринку (у даному випадку – професійною діяльністю). А оскільки банківська діяльність передбачає регулювання банківським законодавством, то з наведеного випливає, що один і той же вид діяльність в одному випадку буде регулюватися нормами банківського права (ліцензування, звітність та контроль із сторони НБУ), а в іншому – законодавством про цінні папери (дозвіл, звітність та контроль із сторони Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку (далі – ДКЦПФР). Така ситуація вкрай небажана, оскільки передбачає усунення ДКЦПФР від регулювання діяльність банків на фондовому ринку та покладення таких функцій повність на НБУ відповідно із спеціально розробленим для цього банківським законодавством. Слід підкреслити, що мова йде саме про банківське законодавство, яка ба повністю регламентувало операції банків із цінними паперами (тобто спеціальні закони, які регулюють емісійну, інвестиційну та професійну діяльність банків на ринку цінних паперів, а також підзаконні нормативні акти розроблені НБУ у цій галузі) [54, c. 69].

Із вищезазначеного можна зробити висновок, що визначення операцій банків із цінними паперами як банківські операції, а їх діяльність на фондовому ринку – банківською діяльністю, є некоректною та тягне істотні правові наслідки. Не доцільно закріплювати за операціями банків із цінними паперами та їх діяльністю на фондовому ринку статусу банківських, тільки тому, що в якості суб’єкта виступає комерційний банк. Як наслідок, може скластися така ситуація, при якій державними регуляторами однакових за змістом відносин стануть дві структури – НБУ стосовно банків, а ДКРЦПФР стосовно небанківських організацій. Причому регулювання буде здійснюватися паралельно один одному. Така ситуація неодмінно призведе до правових колізій та міжвідомчих конфліктам. Не говорячи вже про безглузді матеріальні та часові втрати при підготовці спеціалістів НБУ для здійснення функцій, не властивих НБУ, які полягають у регулювання відносин на фондовому ринку.

В аспекті