Однією із ключових проблем сьогодення, з якою зіткнулася наша держава та національна фінансова система є нестабільність валютного (обмінного) курсу гривні у співвідношенні до інших валют [73,с.98]. Ця проблема зачепила усі сектори суспільного життя, та чи не найбільш суттєво вона вплинула на правове становище громадян, які упродовж, особливо минулого року, отримували “валютні кредити” на споживні та інші потреби, йдеться про кредити, які виражалися в іноземній валюті (доларах США, євро, тощо). За умов стабільності валютного (обмінного) курсу протягом останніх років, у громадян не виникало, жодних сумнівів у їх спроможності повернути взяті в кредит кошти. Тим більше, що попит на такі кредити “підігрівався” окремими заявами політиків та інших осіб, які компетентно заявляли про стабільність курсу [34,с.97].

У повній мірі, усіх можливих ризиків не оцінили й комерційні банки, які роздавали такі кредити та Національний банк України, як орган банківського нагляду, який би теж мав певним чином оцінювати різке збільшення кредитного портфелю банків в іноземній валюті, адекватно реагувати на виклики настання фінансової кризи в провідних державах світу.

Така ситуація була несприятливою у першу чергу, для громадян, оскільки в умовах кризи, через швидкоплинну та не прогнозовану девальвацію гривні, їх доходи, які виражаються у національній валюті, почали та продовжують падати, що створило реальну проблему неповернення отриманих валютних кредитів. До того ж, значно посилило цю проблему складна ситуація з можливістю здійснення громадянами готівкових валютних операцій, зокрема, обміну національної на іноземну валюту.

Одним із шляхів вирішення цієї проблеми є укладення між банками та позичальниками додаткових угод до кредитних договорів про відстрочення термінів погашення зобов’язань позивальників за кредитними договорами, та реструктуризація заборгованості позивальників перед банками [76,с.167].

Певний шлях вирішення проблеми повернення валютних кредитів пропонується у законопроекті, внесеному народним депутатом України Папієвим М.М. “Про заходи щодо захисту інтересів громадян в умовах кризи на валютному ринку України ” (за реєстр. №3477 від 12.12.2008 р.).

Основна ідея проекту полягає в тому, що банки та позичальники-фізичні особи за кредитними договорами, що були укладені до 1 жовтня 2008 року, в разі якщо надання кредитів здійснювалось у іноземній валюті для особистих потреб, не пов’язаних з підприємницькою діяльністю, мають право укладати до таких кредитних договорів додаткові договори відповідно до умов яких, позичальники мають право сплачувати заборгованість за кредитом та нарахованими процентами у гривні, виходячи з офіційного валютного (обмінного) курсу такої іноземної валюти до гривні, визначеного Національним банком України станом на 1 жовтня 2008 року. При цьому, держава в особі Національного банку України відшкодовує банкам збитки, понесені внаслідок сплати у національній валюті України позичальниками на користь банків заборгованості, а кінцевим джерелом сплати відшкодування збитків є загальні доходи Державного бюджету України [26,с.71].

У 2009 р. на початку 2010 р. суди в різних регіонах України прийняли численні рішення, якими повністю або частково визнали недійсними кредитні договори, укладені в іноземній валюті. Нормативною підставою для прийняття таких правозастосовних актів стали приписи ст. 99 Конституції та ч. 2 ст. 198 Господарського кодексу, які визнають платіжним засобом на території України національну валюту - гривню.

Ще однією проблемою в кредитному законодавстві, є стримування розвитку іпотечного кредитного ринку. Розвиток іпотечного кредитування в Україні в останні роки відбувається досить активно, в той же час, держава не має цілісної позиції щодо концептуальних засад розвитку Національної системи іпотечного кредитування (мети, цілей, шляхів реалізації державної політики в області розбудови системи іпотечного кредитування в Україні). Така невизначеність у подальшому може призвести до суттєвих проблем при створенні і функціонуванні тих чи інших інституцій на первинному і вторинному ринку іпотечних кредитів [31,с.73].

Одна з головних проблем становлення вітчизняного іпотечного ринку - формування необхідних грошових ресурсів для здійснення іпотечного кредитування. До числа факторів, які перешкоджають розвитку іпотечного кредитування, слід віднести: інфляційні ризики, нерозвиненість механізмів залучення коштів населення, непрозорість взаємовідносин учасників ринку, незначна роль Державної іпотечної установи на ринку іпотечних кредитів. Серйозні проблеми для іпотечного кредитування створює наявність тотальної дебіторської заборгованості між вітчизняними підприємствами. До проблеми в іпотечному кредитуванні можна віднести також істотну валютизацію. Нерухомість у нас продається та купується більш за все за валюту, що є ризиковано при зниженні курсу гривні стосовно долара (загострюються кредитні ризики). Окрім того, сьогодні спостерігається певний "дисбаланс" між залученням та розміщенням в межах певного клієнтського сегменту[78,с.58].

Ефективне функціонування ринку іпотечного кредитування передбачає наявність законодавства, яке на комплексній основі забезпечує формування належного правової бази для розвитку іпотечного кредитування. Відсутність законодавчих актів, що регулюють питання створення єдиної державної системи реєстрації прав власності на нерухоме майно та їх обмежень, запровадження в господарський обіг іпотечних цінних паперів, функціонування Земельного кадастру, створення бюро кредитних історій, іпотечного кредитування об'єктів незавершеного будівництва, вже зараз суттєво стримують розвиток ринку іпотечного кредитування в Україні [23,с.109].

Закони України “Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати ” та “Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю ”, що вступили в дію з 1 січня 2004 року, містять низку норм, які можуть спричинити порушення прав інвесторів і викликати повторення недовіри до ринку фінансових послуг в цілому. Наслідками набрання чинності цих норм можуть бути: занадто висока ризикованість операцій із іпотечними сертифікатами; недостатність механізмів регулювання, нагляду, контролю та обмеженість компетенції з боку регуляторів