Отже, притча каже: якщо кинеш у воду камінь — здіймеш бурю. Знову пересвідчуватися в цьому ми не будемо — не треба сердити Духів гір. 

Стежка до озера «Несамовитого»

Власне, хребтом Чорногора, від 32-го стовпчика над Несамовитим до лівого повороту на північний схід, до Шпиців, менше двох кілометрів. За спиною — в незвичному для учасників масових сходжень ракурсі — Говерла. Легка хмарка ледь ховає стовп на вершині. Попереду — ще один карпатський двотисячник, гора Ребра. (Аби збагнути, чому вона Ребра, треба глянути на гору знизу зі східного боку, з урочища Гаджина). Зліва від стежки два скелясті хребти — Малі та Великі Кізли. Не доходячи до вірного орієнтира, стовпчика № 30, ми повертаємо траверсом на північний схід, паралельно до Великих Кізлів.

Шпиці є головним пунктом нашої мандрівки. Із заходу хребет, що відходить від Чорногори, гладкий, пологий, вкритий травою, килимом низькорослих кущів чорниць і брусниць, а зі сходу — урвище, з якого піднімається ціла гряда прямовисних, химерної форми скель. Східні відроги Ребер та Шпиців утворюють тут майже непрохідну стіну своєрідного котла, що позначений на мапі як урочище Гаджина.

Туристи потрапляють сюди досить рідко. Нам відомий лише один туристичний комплекс — «Легенда Карпат» (місто Косів Івано-Франківської області) — який, в числі інших, пропонує своїм відвідувачам пішохідний маршрут підвищеної складності від села Бистрець Верховинського району до гори Шпиці. Не так масово, як у Бубнищі, навідуються сюди скелелази.

Влітку на Гаджині гуцули з Бистреця випасають корів, коней та овець. Один курйозний випадок колись оповів місцевий пастух: «Кілька бистрецьких погостилисі та й полізли на Шпиці. А їден став на скалу, дивисі — якийсь шнурок висит. Він смикнув, а здолини чує: «Дадя, нє нада!». Ну, але всьо було добре…».

Зійти зі Шпиців до Гаджини влітку можна лише стрімким, зарослим травою схилом на північному сході від скель. Якщо погода дощова, ніякої гарантії від падінь немає. Тому конче потрібне надійне взуття. (Взимку ж і цей спуск буває недоступним.)

Починаючи спуск, вимикаємо мобільні телефони — внизу сигналу немає. Сходимо по траві, намагаючись натрапити на стежку, що губиться трохи нижче крайньої скелі. Стежка виводить до потічка. Від неї ідуть якісь відгалуження направо, але туди іти не треба — ці непевні стежки впираються у непрохідний жереп. Ранок під Шпицями видасться чудовим. Черговий фотосеанс.

Стежка веде повз великий самотній камінь, вздовж правого берега потічка Мреє виводить на полонину, де знаходиться добротна стоянка бистрецьких пастухів (дерев’яний будинок на кілька кімнат, колиба, кошара). Саме тут ми плануєм першу стоянку. Люди і тварини покинули це місце кілька тижнів тому, до наступного літа. Але в колибі — стійкий запах будзу (вудженого сиру) та сушених грибів. Господарі залишають завжди запаси дров, сіль, прив’ялі яблука, наповнений лоєм каганець. Над дверима — ікона. На одній стіні напис чотирирічної давності: «Дякуємо Богу і людям, які поставили цю колибу. 13.10.01...». Поряд — релігійний календар.

Звідси на схід веде дорога до Бистреця (приблизно 10 кілометрів), на північному сході чітко видно полонину Кострич, де також стоять господарські будівлі. Ми ж піднімаємося від колиби на північ, у бік гори Маришевська Велика (1564 метри). Виходимо на полонину, де зліва, на межі лісу, починається доволі нечітка лісова стежка через урочище Мариш до однойменної гори (1340 метри). Спершу на стежці часто трапляються повалені дерева. Слід знати: стежка іде східним схилом, по ліву руку — підйом, справа — крутий спуск. Дирекційний напрямок — північ-північний схід. Далі дорога чіткіша. При цьому усі відгалуження наліво так чи інакше виведуть до дороги на «Заросляк». Підйом до гори Мариш пологий. А за кількасот метрів перед вершиною виходимо на розвилку траверсної стежки. Дорога направо — до гори Кострич, наліво — до стаціонару географічного факультету Львівського університету. Ідемо в бік стаціонару, на північний захід. По дорозі збиратимемо білі гриби.

Трохи більше, як через годину вийдемо до правого берега Прута на насип від колишньої вузькоколійки, далі — вниз за течією, минаємо будинок лісника, повз стаціонар виходимо на дорогу. Зліва — форельне господарство, яке по кількох роках занепаду саме почали відновлювати. Нижче цього господарства у Прут впадає потік Форещинка (урочище Бабина Яма). Звідси можна починати сходження на Кукул (трохи більше кілометра вздовж потоку до дерев’яної будівлі, далі стрімкий чотирикілометровий підйом на північний захід).

Проте ми оберемо іншу стежку. Ще два кілометри дорогою в бік КПП, до розташованої з правого боку хати, на якій є напис «Марійчина колиба». Якраз навпроти цього подвір’я починається екскурсійна фенологічна стежка, про що вказує відповідний стенд; є обладнані місця для відпочинку. Отже, зупинилися тут на ночівлю.

Вранці третього дня зі свіжими силами ми долаємо доволі стрімкий трикілометровий підйом до Кукула за годину і 10 хвилин. На широкій галявині біля межі лісу стоїть велика — хоч танцюй — колиба з кошарою. Підйом на вершину (1539 метри) починається біля високого дерев’яного хреста. Через Кукул проходить старий чесько-польський кордон (теперішня межа Івано-Франківщини та Закарпаття).

Іти можна через вершину, але обігнути її траверсом з півдня пізнавальніше. Чіткою стежкою проходимо повз колибу до лісу і за якихось триста метрів натрапимо на розвилку — стежка наліво якраз веде до урочища Бабина Яма. А ще через кількасот метрів траверсну стежку перетинає кордон (стовпчик №