Перше зацікавлення Москви Закарпаттям датується часами Івана Грозного: у 1552 році посольство російського царя, повертаючись із Царграда в Москву, відвідало тодішній цент православ’я на Закарпатті – Углянський (Занівський) монастир, в якому тоді мешкало 330 братів. Записку посольства «О Занове Угорском», яка збереглася в списку початку XVII ст., опублікував уперше російський філолог-славіст О.Востоков у 1842 році як документ про добросусідські взаємини у слов’янському світі.

12 липня 1707 року в Ужгород приїхав радник Петра І Д.Корбе, щоб заявити Ференцу ІІ про підтримку антиавстрійського повстання угорців. Закарпатець Іван Зейкан (1670-1739) співпрацював як перекладач з посольством Росії у Відні, у 1708-1721 рр. був учителем двоюрідних братів Петра І – Олександра й Івана Наришкіних, потім три роки був наставником царевича Петра ІІ.

Закарпатці працювали на теренах російської культури й пізніше: М.А.Балудянський викладав політекономію в Санкт-Петербурзькому педагогічному інституті(1804-1819), був першим ректором Санкт-Петербурзького університету(1819), брав участь в укладанні зводу законів Російської імперії; Ю.І.Венелін-Гуцо (1802-1829) став одним з основоположників болгаристики в Росії; викладали в навчальних закладах Санкт-Петербурга і Москви В.Г.Кукольник (1765-1821), П.Ладій (1764-1829), А.Дешко (1821-1874). З історією краю росіян, зокрема М.М.Карамзіна, М.В.Гоголя познайомив Іван Орлай (1771-1829).

На такому грунті на Закарпатті у XVIII-XIX ст. пробудився інтерес до культури російського народу. У 1724-1771 роках зафіксовано 10 випадків привезення російських книг із Росії[39].

Російську армію під командуванням генерала І.Паскевича у травні 1849 року, хоч вона виконувала функцію придушення революції в Угорщині, русини Закарпаття вітали. У вересні-жовтні 1914 року населення гірських районів російських солдатів, які проривали тут австро-німецький фронт, не сприймало як ворогів, співчували краяни росіянам-полоненим у концтаборах в Ужгороді, Сваляві, Хусті. За зв’язки з російським військом було страчено кілька десятків мешканців Ясіня, Великого Бичкова, Ділового, Торуну, Студеного, Нижніх Воріт.

Після Першої світової війни на Закарпаття, рятуючись від червоного терору, емігрувало багато росіян. Притулок білоемігранти знайшли в Ужгороді, Мукачеві, Хусті. Статистика засвідчує, що в Чехословаччині у 1920-х роках проживало близько 35 тисяч емігрантів, із них 9,2 тисячі – на Закарпатті, з яких близько половини – емігранти з Росії. На їх кошти за проектом отця Всеволода Коломацького збудовано Покровську церкву в Ужгороді як пам’ятник російським воїнам, що загинули в Карпатах у 1914-1915 рр. У 1920-1930-х рр. у краї проводились Дні російської культури.

Після Другої світової війни, коли Закарпаття стало адміністративною частиною СРСР, сюди за направленнями приїжджають представники різних професій, здебільшого етнічні росіяни. У 1949 році в краї проживало 12 росіян, у 1959 р – 29 (3,2%), у 1989р. – 49 , або 4% від числа всіх жителів області. За переписом 2001 року на Закарпатті, переважно в Ужгороді, Мукачеві, Берегові, Хусті, проживало 30 росіян, або 2,5% від усього населення області[44].

Рис.3.3. Зміна кількості російського населення в Закарпатті

Російська культура на Закарпатті займає своє місце серед культур інших етносів. Завдяки високому рівню толерантності та етнічної "відкритості" російська етнічна група в цьому регіоні виконує функцію об'єднання всіх культур і субкультур. На Закарпатті діє обласне товариство російської культури «Руський дом» та товариства в Мукачеві, Берегові, Виноградові. У 2006 році в Мукачеві проведено Перший фестиваль російської культури[35].

З упевненістю можна стверджувати, що на Закарпатті не існує суттєвих протиріч у галузі культури, традицій і менталітету серед населення, яке традиційно проживає на цій території, хоча кожна етнічна група зберегла свої рельєфно виражені культурні традиції. Що стосується безпосередньо росіян, то в цьому регіоні вони ніколи не домінували, навіть при Радянській владі, оскільки у дорадянський період там не було духовно-культурної "мікроцивілізованої єдності", а за радянських часів, якщо така єдність існувала, то поширювалася на більш широке поняття "радянський народ" і не базувалася на етнічній національній самосвідомості.

Роми . Роми становлять яскравий приклад розсіяної етнічної спільноти. Вона являє собою сукупність осіб однієї національності, що втратила внаслідок певних історичних чинників свою власну територію і проживає у вигляді дисперсних груп серед іноетнічного населення[45]. Відсутність власної державності визначає міжнародно-правовий статус ромів (циган) як транснаціональної меншини[46].

Офіційні статистичні джерела не завжди точно відтворюють справжню чисельність циган (ромів). Однак вони, залишаючись єдиним засобом суцільного обліку, дають можливість провести порівняльний аналіз. Наприклад, за даними перепису 1989 року, у Закарпатській області їх налічувалося 12 чол., тоді як спеціальне дослідження, проведене 1990 року, визначило там 20,2 тис.циган[47]. Переважна більшість їх веде осілий спосіб життя в 49 поселеннях (таборах). Найбільші з них – у м.Берегово й Мукачево (майже по 1250 чол.), Великому Березному та в Ужгороді на Радванці (до 1000) і Тельмані (300), селищі Середнє (до 750), Великій Доброні (400-600)[48].

За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року в Україні проживає 47,6 тис. ромів (циган) або 0,1% всього населення країни. Найбільше їх в Закарпатській області – 14 тис. осіб. Переважна більшість з них проживає в Ужгородському, Берегівському, Виноградівському районах та в Ужгороді і в Мукачеві.

Аналізуючи ситуацію становища ромів (циган) Закарпаття, необхідно відзначити особливість, яка різко виділяє їх серед інших категорій населення. Це насамперед ізольованість від суспільства в побудованих за кастовими принципами циганських громадах. З одного