Емігрувати німці із Закарпаття почали наприкінці Другої світової війни. Особливо швидко емігрантські настрої зростали з кінця 1950-х років, після повернення значного числа репресованих до рідного краю. Так, наприклад, у 1944 році в Німецькій Мокрій проживало 1075 німців. На кінець грудня 1971 р. 406 вихідців з села вже проживало в ФРН, 12 – в НДР, 10 – в Австрії, 3 – в Угорщині, 25 – в США, 5 – в Канаді, 2 – в Австралії, 124 – в різних населених пунктах Закарпаття, 126 – в Сибірі, 5 – у невідомих місцях. За час з 1944 по 1991 рр. в селі померло 492 німці, які поховані на сільському цвинтарі. Останнім часом в Німецькій Мокрій проживало всього 6 німців[53].

За роки радянської влади у німців Закарпаття було знищено всі традиції їхнього національно-культурного життя. У 1935/36 навчальних роках в краї працювали 26 німецьких шкіл, в 44 класах яких навчалося понад 2 157 учнів, працювало 29 німецьких бібліотек-читалень, 9 драматичних гуртків, 17 музичних інструментальних оркестрів тощо. У 1936-37 навчальному році за статистикою, ще працювали школи з німецькою мовою навчання; кількість їх після 1939 року навіть зросла, але після 1944 року всі школи були ліквідовані. У результаті руйнування системи національно-культурного життя, ті з німців Закарпаття, які не були репресовані, втратили живий зв’язок з досягненнями німецької культури, а репресії примусили їх не лише приховувати свою етнічну належність, а й не розмовляти рідною мовою.

У роки перебудови дещо покращились умови національно-культурного життя німців Закарпаття. Вони почали створювати свої культурно-спортивні центри, повертати відібрані колись храми (кірхи), проводити фольклорні свята рідною мовою, повертати собі національність у записах до паспортів, організували передачі німецькою мовою на обласному радіо і телебаченні[51].

Нині щорічно проводяться фестивалі народного мистецтва в с.Павшино, Шенборн, м. Хуст.

З приїздом священників з Німеччини в 1995 році в німецькомовних селах та м.Мукачево відновлено богослужіння на німецькій мові.

У 1990 році в м. Мукачево було створено обласне культурно-просвітницьке товариство закарпатських німців «Відродження». Допомагає товариству кафедра німецької філології Ужгородського національного університету, надає свій ефір обласне телебачення, співпрацюють будинки культури сіл і міст[35].

Євреї. Присутність євреїв у регіоні бере початок приблизно з XVI століття. До другої половини XVIII ст. їх кількість була незначною. У цей час, рятуючись від погромів, зростаюча хвиля втікачів-євреїв почала прибувати до північно-східної частини Угорського королівства з Польсько-Литовської Речі Посполитої. Якщо в 1785 році в областях Угорщини проживало 2 тис. євреїв, то вже в 1850 році їх кількість зросла до 40 тис, а в 1880р. – до 80 тис. Євреї, які поселилися на Закарпатті були ашкеназами та розмовляли мовою ідиш. Переважна більшість належала до ультраконсервативного релігійного напрямку хасидизму, послідовники якого були відданими адептами ребе-чудотворців і тому цей регіон став притулком міцних хасидських династій[39].

На відміну від інших частин Європи, більшість євреїв Закарпаття мешкала в сільській місцевості та були дрібними землевласниками і працювали на землі, яка їм належала. Вони займалися садівництвом, бджолярством, вівчарством або були лісорубами, плотарями. Більшість з них були бідняками. Крім рідної ідиш, євреї вільно володіли русинською[50].

Починаючи від 1890рр. нова хвиля емігрантів, рятуючись від погромів у Російській імперії, прибула в Закарпаття з Галичини (на ідиш відомих як „galitsiyaner”). Новоприбулі євреї заснували невеликі корчми, готелі, сільські магазини, робили процентні позики. Незважаючи на антисемітські трактати Міклоша Барти та Едмунда Егана, в котрих новоприбулі євреї зі сходу звинувачувались як джерело економічного лиха в регіоні, прихильні взаємини між єврейською громадою та корінним населенням залишилися незмінними. Лише деякі з нових єврейських емігрантів з Галичини виїхали до Будапешта та Відня. Вартим уваги є те, що даний регіон належить до небагатьох місць в Центральній та Східній Європі, де ніколи не відбувалося погромів.

У зв’язку з розпадом Австро-Угорщини наприкінці 1918 року і приєднанням Закарпаття до Чехословаччини єврейське життя потрапило під сильний вплив демократичного та світського середовища. Демографічне та соціально-економічне становище євреїв не зазнало значних змін, а їх кількість збільшилася від 75 тис. (1900р.) до 102,5 тис. (1930р.). Переважна більшість проживала в містечках Солотвино (44%), Буштино (36%), Мараморошський Сигет (38%), Мукачево (43%), Росвиг (38%). Мукачево та його передмістя Росвиг було найбільшим культурним та духовним центром закарпатських євреїв[50].

У часи чехословацького правління євреїв було вперше визнано окремою національністю в країні. Уряд також підтримував світську освіту, яка була безкоштовною в державних школах. В цей час лише малий процент передусім міських євреїв відвідував угорськомовні школи; більшість отримувала освіту в єврейських хедерах, єшиботах або бетмідрашах.

Після першої світової війни в регіоні вперше з’явився швидко зростаючий сіоністський рух. Очолив його Хаїм Кугель (1897-1966), родом з Мінська. Чехословацький період був також свідком виникнення єврейських партій. У 1919 році сіоністи заснували в Празі Єврейську партію. Трохи пізніше ортодоксальні лідери створили Ортодоксальну партію.

З розпадом Чехословаччини в березні 1939 року й анексією Угорщиною Закарпаття, становище євреїв погіршувалося. Уряд Угорщини відразу поділив євреїв на дві