У результаті дієвого деструктивного впливу зазначених передумов, перед новоутвореною державою існували загрози порушення територіальної поміркованих політико-правових дій за забезпечення умов розвитку етнонаціональних меншин в усіх сферах життєдіяльності. Тому вже в перші роки незалежності активно створювалась правова база державної етнополітики - інтереси суб’єктів етнополітичних взаємин в Україні були репрезентовані в Декларації прав національностей України(1991), Законі України «Про національні меншини» (1992), Конституції України (1996), інших законах та ратифікованих міжнародних договорах (Рамкова конвенція Ради Європи про захист національних меншин, Європейська Хартія регіональних мов або мов меншин тощо). Водночас політики та окремі науковці сусідніх держав правову діяльність української влади вважали даремною, зважаючи зокрема на офіційне зобов’язання забезпечення національно-адміністративної автономії в місцях компактного проживання національних меншин в Декларації(1991) та відхилення принципу в Законі (1992). Проте, така «даремність» була викликана необхідністю збереження територіальної цілісності в умовах слабкої суспільно-політичної консолідації, запобігання утворенню «плацдарму» для реалізації територіальних претензій. Зрештою з боку України забезпечені усі можливості для національно-культурного розвитку національних меншин, тому територіальна автономія – лише формальне закріплення існуючих прав.

Збереження етнічної самобутності меншин та забезпечення різнобічних умов їх розвитку стало центральною стратегією державної етнополітики в Україні і вже в Декларації прав національностей(1991) проголошено, що українська держава бере на себе зобов’язання створювати належні умови для розвитку всіх національних мов і культур. Практичною реалізацією цього принципу є активна участь в вирішенні державних та місцевих питань, утворення виборчих округів з максимальним дотриманням меж розселення етнонаціональних груп, пропорційне представництво національних меншин в місцевих органах влади, розбудова культурно-освітньої інфраструктури (бібліотек,освітніх закладів, преси, радіо-, телемовлення) національних меншин тощо. В Закарпатській області функціонує 120 загальноосвітніх шкіл, гімназій та ліцеїв з мовами навчання національних меншин, в т.ч. 70 – з угорською, 12 – румунською, 5 – російською, 1 – українською і словацькою, 2 гімназії та 2 ліцеї з угорською мовою, 1 ліцей з румунською мовою[59]. Щодо інформаційного простору, то мовами національних меншин виходить 88 видань, в т.ч. 49 змішаними мовами.

У розв’язанні проблем соціально-економічного, культурного розвитку активну участь беруть громадські організації національних меншин. На сьогодні в Закарпатті діє 60 національно-культурних товариств з обласним статусом. З них 13 – угорської спільноти, 17 – ромської, 5 – російської, по 4 – словацької і румунської, по 2 – німецької та єврейської [59]. Найвпливовіші з них – Товариство угорської культури Закарпаття, Демократична спілка угорців України, Товариство румун імені Кажбука, Товариство польської культури Закарпаття, Конгрес ромів «Праліте» та ін. На сьогодні політично активнішими в контексті громадсько-політичної діяльності є угорці. У 2005 році Міністерством юстиції України зареєстровано дві політичні партії – Демократичну партію угорців України та Партію угорців України, які крім того, що отримують підтримку конкуруючих політичних сил Угорщини, орієнтуються на різні політичні сили України – НУ-НС та СПУ відповідно.

Гармонізації етнополітичних взаємин в прикордонні сприяла низці двосторонніх міждержавних угод та договорі України з сусідніми державами, зокрема Договір про відносини добросусідства та співробітництва з Румунією, Договір про добросусідські, дружні відносини і співробітництво між Україною та Словацькою Республікою, Декларація про принципи співробітництва по забезпеченню прав національних меншин між Україною та Угорщиною тощо, а також утворення спільних міжурядових комісій з питань забезпечення прав національних меншин. Зокрема на 2007 рік відбулося 13 засідань Змішаної Україно-Угорської Комісії з питань забезпечення прав національних меншин, до компетенції якої входить практичне вирішення поточних проблем життєдіяльності угорського населення в прикордонних районах України та української громади в Угорщині[58].

Пори усі позитивні здобутки в сфері державної геоетнополітики, пов’язані з забезпеченням прав національних меншин, їх інтеграція в українське культурно-політичне середовище відбувається надто повільно. Тому при достатньо сприятливій зовнішньополітичній ситуації, пов’язаній з реалізацією євроінтеграційного курсу Угорщиною, Румунією, Словаччиною на початку ХХІ століття, нейтралізації їх політичних впливів та офіційних вимог, перспективи розв’язання етнополітичних проблем залежать від забезпечення ефективного збалансованого розвитку в усіх сферах життєдіяльності. Пріоритетним для національних меншин в умовах соціально-економічної нестабільності в Україні та на фоні політичних і економічних здобутків на етнічній батьківщині є економічний мотив консолідації. Однак попри позитивні тенденції розвитку, пов’язані з ефективним використанням «точок росту» прикордонних територій (передусім активізацію інвестиційно-інноваційної діяльності), Закарпатська область займає низькі, в кращому випадку середні позиції в загальноукраїнському масштабі за більшістю економічних та соціальних характеристик. Особливістю регіону є надто великі територіальні диспропорції, зважаючи передусім на відсутність раціональної стратегії розвитку гірських, віддалених і активне господарське освоєння тих районів, де ефективність діяльності є найбільш прибутковою, потребує менше затрат та ризику внаслідок наявності розвинутої в минулому соціальної та виробничої інфраструктури, великих міст, транспортних переваг, традицій господарювання на цій території тощо. До останніх, зокрема, належать прикордонні райони з поліетнічним складом населення. І попри те, що більшість економічних показників у прикордонних районах (поліетнічних) є помітно кращими, ніж у гірських (українських)[60], зростання кількісних параметрів поки-що малоефективне і не має достатнього «консолідуючого потенціалу».

Наведені аргументи ще раз доводять, що звинувачення української влади в неналежному забезпеченні економічних прав для національних меншин є безпідставними. Адже на соціально-економічний розвиток впливає передусім розташування, рівень урбанізації, відстань до обласного центру, гірський чи рівнинний характер території, традиції господарювання, наявність відповідних природних ресурсів тощо. Тому головним гаслом програм соціально-економічного розвитку етнонаціональних груп та завданням