політика зневажливого ставлення до історії, культури, мови, мистецтва, етнічних особливостей, традиційного способу життя інкорпорованої нації призводить до її деформації або й глибинних змін її національної самосвідомості. У цьому разі відновлення історичної пам’яті етносу чи відірваної від нього гілки настає як наслідок зміни політичної ситуації (державна незалежність, правовий статус тощо), так і під впливом ініційованого інтелектуальними елітами етнічних спільнот відродження національних цінностей через трансформацію вікової спадщини в реальні економічну і політичну сили. Цей процес проходить по-різному, нерідко набуваючи характеру гострої внутрішньої конфронтації. Згадаймо хоча б безконечні розколи у національних рухах за часів Першої світової війни, тобто в період масової появи на політичній мапі світу великої кількості незалежних держав. Явище це загалом закономірне, адже йдеться про активний пошук шляхів майбутнього для конкретного етнічного утворення. Проте непоодинокими є випадки, коли все це робиться не в інтересах тієї чи тієї національної спільноти, а з суто амбіціозних політичних міркувань[77].
Під таким кутом зору доцільно, напевне, розглядати і проблему русинства.
Ця проблема впродовж тривалого часу ставала предметом наукових дискусій, результати яких часто використовувалися політичними силами різних країн та орієнтацій у своїх вузько прагматичних цілях. І головною причиною таких наукових та політичних колізій стала не проблема артикульованості етноніму русини і його співвідношення з етнонімом українці, а географічне розташування регіону, де автохтонами були русини і на який в різний час претендували різні держави. Та й володарів було чимало: Османська імперія, Кримське ханство, Молдавія, Росія, Угорщина та Австро-Угорська імперія, Румунія, Польща, Чехословаччина впродовж століть розривали ці землі на більші чи менші шматки. Його населення пережило потужний колонізаційний асиміляторський тиск, що його легко порівняти з трагедією. З огляду на всі перипетії історії та обумовлені нею впливи етнічного прикордоння на українському етносі як цілісності не могли не позначитися як вияви цих впливів, так і регіональна специфіка життєдіяльності етносу, вони й сьогодні мають місце у традиційно-побутовій культурі, характерних рисах зовнішності, мовно-діалектних особливостях. Такі відмінності не є чимось унікальним, притаманним лише українському народові[78].
Звичайно, важко розраховувати, що такий етнологічний екскурс в минуле українського народу поділяли чи поділять усі без винятку дослідники історії Закарпаття. Безперечно, однак, що на сьогодні всі справді наукові арґументи за та проти українськості Закарпаття уже викладені та обговорені. Як самі факти, так і підсумки тривалих дискусій навколо них добре відомі і речникам русинської відрубності. Відомі вони і Павлу Маґочому, автору фундаментальної праці "Формування національної самосвідомості: Підкарпатська Русь (1848-1948)" (авторизований переклад якої з англійської з’явився 1994 р. в Ужгороді українською мовою). Події і процеси там розглянуто на широкому історичному та етнологічному тлі, автор серйозно аналізує дискусійні проблеми. Книжку справді можна було б читати, як і радить у своїй вступній статті колишній директор науково-дослідного Інституту карпатознавства Іван Поп, без втручання інтерпретаторів, якби не ледь помітні зміщення акцентів, хронологічні неточності та ледь помітна авторська упередженість при мотивації дій тих чи тих політичних сил, їхніх лідерів, які діяли у Закарпатті і поза ним.
"Точні цифри невідомі". Чи так воно насправді? На кінець 1993 р. заявили про себе як русини 55 чоловік, на кінець 1994 р. — 96. В усякому разі, саме ці цифри називалися на науково-практичних конференціях, що відбулися в Ужгороді у грудні 1993 і 1994 років[80].
П.Маґочий не може не знати про рішення обласної Ради народних депутатів Закарпаття, ухвалене ще 1992 року, за яким на підставі Закону України "Про національні меншини" кожен мешканець області має право без будь-якого примусу визначитися, хто він — українець чи русин? Тим часом, незважаючи на цифри, з травня 1993 р. заявило про себе "Временное правительство Подкарпатской Руси". Діячі цього уряду (І.Туряниця, Т.Ондик чи В.Сочка-Боржавін) добре усвідомлювали, яку частину населення краю вони репрезентували[79].
Проте не варто переоцінювати кількісні показники. Ми маємо усвідомлювати, що, по-перше, йдеться про частину українського народу, процес самоусвідомлення якої був найтривалішим і найскладнішим, що тут, у Закарпатті, особливо виразно простежуються специфіка і культурні нашарування інших національних спільнот — в господарських заняттях і народному будівництві, в одязі і харчуванні, промислах і ремеслах, фольклорі, розмовній мові. Прагнення місцевої людності зберегти свою господарську, культурну та релігійну самобутність цілком зрозуміле. По-друге, процес консолідації української нації, однієї з найчисленніших у Європі, не завершений і сьогодні. Не випадково, що вже після проголошення незалежності активізуються ті політичні сили, які орієнтуються на "спільний економічний простір СНД", "рубльову зону", власне, на поступову трансформацію СНД в якийсь новий союз, федерацію чи конфедерацію. Як у нашій країні, так і поза нею, вони пильно й зацікавлено придивляються до етнополітичних процесів в Україні і прагнуть надати їм відповідного спрямування. У цьому річищі штучно загострюється проблема "схід-захід" Украни і програмується можливість конфронтації[78].
Свідченням того є і політичне русинство. Спроби реанімувати русинський рух у Карпатському регіоні стратегічно спрямовані на дестабілізацію ситуації в Словаччині, Польщі, Угорщині та інших кранах Центральної Європи. Але насамперед вони спрямовані проти незалежної Украни. Заручником у цій політичній грі хочуть зробити ту частину українського народу, яка, попри всілякі заборони і вимоги самозречення, у першій половині цього століття самоусвідомила себе як українці.
Найбільш важливим було те, що русинське питання дійшло до міжнародного політичного форуму, де "найповніший рівень самоврядування" для "русинської території на південь від Карпат" був ґарантований двома міжнародними угодами, прийнятими