Соціально-економічна статистика застосовувалась для вивчення етносоціальних явищ і процесів в територіальному розрізі. Інформаційна основа нашої роботи у переважній частині побудована на даних первинних статистичних звітностей у розрізі сільських і міських рад, районів, довідкових і аналітичних матеріалів обласних і районних центральних статистичних управлінь.

Отже існує достатня методологічна база для здійснення етногеографічних досліджень. Застосування методичного інструментарію дозволяє в повному обсязі вивчити просторові особливості розселення національних меншин і етнографічних груп Закарпаття.

Розділ 2 . Розселення і етнографічний склад українців

Під етнографічною групою або субетносами розуміють певну групу людей, що належать до конкретного етносу. Вона зберігає традиційні елементи побутової культури, діалектні відмінності в мові і складає історико-культурну спільність. Традиційно-побутові особливості етнографічних груп (субетносів) виявляються в одязі, житлі, звичаях, обрядах, фольклорі, народній музиці та декоративно-прикладному мистецтві.

Поява етнографічних груп зумовлена історичними особливостями розвитку окремих територіальних груп конкретної народності чи нації, їх соціальним і політичним становищем, географічними умовами, заняттями, що позначається на культурі і побуті цих груп. Часто такі групи мають самоназву і виступають етнографічними групами (субетносами) конкретного етносу.

В Україні, при феодалізмі існувало багато етнографічних груп. Серед них севрюки, литвини, ополяни, дністов’яни, сотаки, черкаси, пінчуки, поліщуки, бойки, гуцули, лемки та ряд інших етнолокальних груп з нечіткою етнічною самосвідомістю, але з певними культурно-побутовими особливостями[2] .

В умовах капіталізму активізується культурно-побутова інтеграція цих груп з навколишнім населенням. Внаслідок внутрішньо-етнічної консолідації українців згадані специфічні особливості цих груп згладжуються, звужується сфера їх впливу і окремі з них перестають існувати. Етнографічні групи українського етносу зараз найкраще збереглися в межах Українських Карпат та Закарпаття. Найкраще зберегли свої особливості етнографічні групи горян Українських Карпат – бойки, гуцули, лемки[3].

Сучасна територія Закарпаття з давніх часів є багатонаціональною та багатомовною. Наприклад, за даними перепису населення 1880 р., на сучасній території області українці (русини) складали 59,8% від загальної кількості населення, а 25,5% – угорці. У 1944 р. сучасна територія Закарпаття потрапила до складу СРСР. Зміна влади й політичних умов вплинули і на характер мовних контактів[4].

Наприкінці Першої світової війни у зв’язку з поширенням революційної ситуації та кризою обох імперій – Російської та Австро-Угорської, до складу яких входили українські землі, розпочався новітній процес боротьби українського народу за своє національне та соціальне визволення, метою якого було відновлення власної національної державності.

У найбільш ослабленому стані до цих вирішальних історичних подій підійшла українська громада Закарпаття, яка входила до Угорщини, складової частини Австро-Угорської імперії. Нагадаємо, що найбільш висунуте на захід Закарпаття було „відрізане” від основних українських етнічних теренів ще в ранньому середньовіччі. У XVI ст. воно у складі Угорського королівства потрапило в межі „клаптикової” Австрійської імперії не становлячи єдиного національного тіла. Згідно волі володарів суцільні українські етнічні закарпатські землі були довільно поділені між комітатами не складаючи в них більшості населення. Лише в окремих з них, скажімо Берег, Угоча, Унг, Мараморош, їхня присутність на початку ХХ ст. серед населення коливалася від 37,5 до 44%. До того ж українське Закарпаття і надалі було відділене від інших суміжних українських територій – Галичини та Буковини адміністративними, а з 1867 р. державним кордоном. На початок ХХ ст. закарпатські українці перетворилися на дрібну національну меншину, яка займала за чисельністю у 20-ти мільйонній Угорщині 6-е місце (2,3% населення). Згідно офіційних даних у 1910 р. українців нараховувалося в Закарпатті 472 тис. (понад 56% на етнічних землях)[5].

Створення дуалістичної системи спрощувало застосування політики переслідування національних рухів, посилення примусової мадяризації. Ці процеси набувають ще більш різкі форми на початку ХХ ст. коли Угорщину на зміну лібералам очолюють радикальні націоналістичні сили. Як наслідок, абсолютна більшість державних посад і вакансій центрального та місцевого чиновництва, не беручи автономну Хорватію, були заміщені виключно угорцями. 80% всіх періодичних видань видавалося угорською мовою, тоді як румунською – 2,5%, словацькою – 0,64%, українською – 0,06%. Про перспективи „малих народів” свідчила і заява прем’єр-міністра С.Тісо у 1913 р., яка зводилася до того, що „немадяромовні громадяни повинні передусім змиритися з тим фактом, що вони живуть в однонаціональній державі, яка не є конгломератом різноманітних народів”.

Українці Закарпаття були майже цілком вилучені з політичного процесу Угорщини. У Державних Зборах Угорщини, які відновили свою роботу в 1860 р., вони лише інколи мали поодиноке представництво.

Лише активність української громади під час виборів 1896 р. принесла прибічникам „Народної партії” два мандати до угорського парламенту. Наслідком такої політики стало те, що у 1905 р. серед 453 депутатів угорського парламенту окрім 40 депутатів від Хорватії, було всього 9 немадярських депутатів: 6 румунів, 2 серба, 1 словак. Виходячи з того, що учасники українського національного руху вперто визнавалися владою як ... державні зрадники, їх присутність у парламенті була лише поодинокою. Серед депутатів все ж таки були троє українських послів, але вони були зафіксовані не як „українці”, а як „греко-католики”, до того ж увійшли до різних угорських фракцій.

Протягом другої половини ХІХ ст. в Закарпатті відбувся цілковитий погром на ниві освіти рідною мовою. Завдячуючи підтримці Ватикану на зламі XVIII–XIX ст. у регіоні початкова освіта, головним чином під егідою церковних громад, що проводилася українською мовою, набула найкращого розвитку з