Перебування регіону в якості внутрішньої колонії, хронічне безземелля окрім загострення соціальних протиріч викликало болючу трудову еміграцію, яка розпочавшись у 70-х рр. ХІХ ст. з Закарпаття поширилася на Галичину та Буковину, набравши політичного резонансу. За наступні неповних пів століття з імперії лише за океан виїхало біля 500 тис. українців.

Закарпатські українці, де соціально-економічні умови були найгірші, згідно офіційної статистики складали 43% від загального стану еміграції Угорщини. Еміграція поряд з процесами іноземної колонізації прискорювала „розмивання” українського автохтонного населення. За період 1900–1910 рр. їх частка в адміністративних кордонах компактного розселення українців у Закарпатті зменшилася з 59,4% до 56%.

Згадані події прискорюють процеси денаціоналізації українців. За деякими джерелами, у 1826 р. в Угорщині нараховувалося біля 800 тис. українців , а на початок ХХ ст. їх, як відомо стало на третину менше. Як зазначав І.Франко під тиском примусової мадяризації поступово „зникав” українець Михайло і утворювався мадярин Mihaly, і далі: Осип – Jozsef, Іван – Janos, Гаврило – Gabor, Василь – Bazil, Стефан – Istvan, Павло – Pal, Юрко – Gyorgy, Олекса – Sandor.

З наміром остаточного перетворення українців Закарпаття в „греко-католицьких” мадярів на початку ХХ ст., незважаючи на протести з боку українців, уряд провів реформу греко-католицького обряду, за яким запровадив григоріанський календар, замінив в українських релігійних виданнях кириличний алфавіт на латинський з угорським правописом, запровадив в церковній службі угорську літургійну мову. Таким чином, на відміну від Австрії, де українське питання було немовби законсервоване, коли влада принаймні давала обіцянки у сприянні українській стороні, в Угорщині воно під силою жорстких дій влади „згасало” разом із „згасанням” самих українців. Українській закарпатській громаді, цілком відстороненій від провідних суспільно-політичних процесів, позбавленій власних інституцій політичної та національної соціалізації, залишалося лише невпинно деградувати. В умовах досить млявих дій громадських кіл переважаючої москвофільської, а також народовської орієнтацій, активність якої значно зросла у 90-х рр. ХІХ ст., що було пов’язано з діяльністю відомого громадського і церковного діяча о.А.Волошина, греко-католицька церква залишалася провідною національною інституцією українців в Угорщині. Вона була вимушена напружувати всі зусилля, спрямовані на захист обряду, національної мови і культури[5].

Урядові репресії та загальна відсталість більшості неугорських національних меншин, що сповільнювало розвиток національного руху, все більше викликало до життя центробіжні тенденції. Так, словаки шукали собі опори у Празі, серби – в Белграді, румуни – в Бухаресті, українці (звісно окрім москвофілів) – в Галичині, згодом Наддніпрянській Україні.

Починаючи з 80-х рр. ХІХ ст. розпочався процес спільних дій українців Закарпаття та Галичини. Піонерами у цій справі були М.Драгоманов, який закликав надати закарпатській громаді посильну допомогу в пробудженні національної свідомості та самоорганізації, радикальна галицька молодь, серед яких були І.Франко та М.Павлик. Ці українські патріоти стали першими, хто налагодив постачання української літератури, актуалізував проблему українських закарпатців в Австро-Угорщині та поза її межами. Про перші здобутки на цій ниві говорить лист від ужгородського богослова М.Бачинського, надісланого до М.Павлика у 1877 р. В ньому автор висловлює щиру подяку від імені „угорсько-руської молоді” за фактично перший зв’язок української громади по обидва боки угорсько-австрійського кордону, початок спільних дій на ниві національного відродження.

Наступні події були стрімко прискорені Першою світовою війною. Як відомо, Закарпаття увійшло в сферу стратегічних інтересів Росії. Цьому регіону, як форпосту панславістичної політики, включаючи суміжні Галичину та Буковину відводилася головна роль у ліквідації попередніх австро-німецьких впливів на Балканах з заміною на російські. Зрозуміло, що це прагнення прикривалося наміром допомоги слов’янським народам в їх боротьбі за суверенність і визволення. Основний зміст офіційної російської пропаганди полягав в обґрунтуванні „історичної правомірності” російської експансії в Закарпатті, поширенні ідеї „єдиної і неподільної” Росії, „збирання руських земель”, де соборницькі прагнення українського населення зводились виключно до москвофільського напряму.

У зв’язку з тим, що російська армія у вересні-жовтні 1914 р. увійшла в межі Закарпаття, угорський уряд, був вимушений піти на деякі поступки щодо української меншини краю. Зокрема, було знято ряд обмежень у використанні української мови в народних школах, заявлено, що українське питання має міжнародне значення і має бути вирішене, про право українців на національно-культурний розвиток тощо. Однак, як і в попередній час угорська влада всіляко відділяла власних підугорських українців – „греко-католицьких угорських громадян, що живуть у північно-східних комітатах” від основного українського загалу на сході, зводячи існування „українського питання” виключно до теренів Галичини, Буковини та Наддніпрянської України. Одна з місцевих українських газет угорської орієнтації навіть дійшла до наступних „висновків” (1916 р.): „ В нашій батьківщині є одна нація, що начислює 300 000 душ, яка у цих воєнних обставинах заслуговує на нашу увагу. Це русини... Народом вони перестали називати себе, але вважають себе вже мадярами.