Натомість, разом із стабілізацією ситуації в роки війни угорським урядом були розгорнуті чергові репресії проти українців. Зокрема, було скасоване навчання українських дітей українською мовою у державних школах та значно обмежено в церковних. Були спроби зовсім виключити українську мову з освіти (1916/1917 навч. р.), усунути кирилицю з преси, духовних книг, запровадити латинський шрифт, до того ж на основі цілком чужої, угорської фонетики. Наслідки таких дій не забарилися. Пригнічення всього українського окрім виявів протесту, викликало пожвавлення москвофільських настроїв серед інтелігенції та ословаччення українського селянства, що ще більше відокремлювало українців Угорської Русі від своїх єдинокровних братів[5].

Новітнє національне пробудження закарпатських українців відбулося у 1918 р., що було пов’язано з загальним революційним процесом, який охопив Східну Європу, включаючи і Австро-Угорщину. Значимі державотворчі здобутки в Наддніпрянській Україні, значна активізація в напрямі національного самовизначення політичних сил українства передусім в Галичині та Буковині, широко відомі „14 пунктів” В.Вільсона”, т.зв. Програми миру, з їх визначальною тезою „права націй на самовизначення”, де український народ на теренах Австрійської імперії хоча згадувався і опосередковано, спонукав поодинокі українські згромадження Закарпаття до активізації своїх дій. Однак, якщо в Австрії її уряд виявився безпорадним перед натиском національних сил, головним чином чехів та поляків (щодо українців, то до кінця 1918 р. все не виходило за рамки пустопорожніх обіцянок), то в Угорщині шовіністичні угорські сили і надалі намагалися відмежуватися від них. Зокрема, з боку угорського уряду та парламенту згадуваний принцип „самовизначення націй” небезпідставно розцінювався як небезпечний для існування Угорської держави.

За цих складних обставин намагаючись залучитися до національно-визвольного руху українців інших теренів, отримати від них будь-яку допомогу, значно активізуються й українці Закарпаття. . З метою розриву ізоляції та налагодження узгоджених дій до Віденського парламентського представництва українців Галичини та Буковини (УПР) у вересні 1918 р. вирушив професор А.Штефан. Як відомо, на той час якихось конкретних шляхів у напрямі вирішення українських державницьких спрямувань не було вироблено. Тому Штефан привіз до Ужгорода лише щирий привіт від галичан, літературу та декілька тризубів як символів української держави. 9 жовтня 1918 р. після всенародного українського віча в Ужгороді був утворений український представницький орган – „Руська Народна Рада”, що прийняла програму – домагатися автономії для української меншини Закарпаття. Однак ця інституція, зрештою як і інші, не спромоглася розгорнути свою роботу і налагодити ефективні зв’язки з Східною Галичиною та Великою Україною[6].

У наступному реальна загроза з боку польських політичних сил призвела до революційного виступу – Листопадового зриву, внаслідок чого 1 листопада 1918 р. виникла новітня українська державність – „Західно-Українська Народна Республіка”. Згідно її тимчасової Конституції (“Тимчасового Основного Закону про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії”, ухваленого Українською Національною Радою 13 падолиста 1918 р.) були визначені її територіальні межі, а саме: “Простір Західно-Української Народньої Республіки покривається з українською суцільного етнографічною областю в межах бувшої австро-угорської монархії – то є з українською частиною бувших австрійських коронних країв Галичини з Володимирією і Буковини та з українськими частинами бувших угорських столиць (комітатів): Спиш, Шариш, Земплин, Уг, Берег, Угоча і Марморош – як вона означена на етнографічній карті австрійської монархії Карла барона Черніга. У проголошених кордонах ЗУНР охоплювала територію у 70 тис. кв.км. з 6-мільйонним населенням, з яких українці складали понад 70% населення. Однак, як виявилося, ЗУНР отримала визнання лише з боку Української Держави.

Справа утвердження української державності в Закарпатті також перебувала у критичному становищі, адже окрім досить нерозвинутого суспільно-політичного руху українців, які практично у 1918 р. робили перші кроки у політичному житті, на перепоні їх національного самовизначення були досить істотні бар’єри. Це були і різні уряди у Будапешті, які в ім’я збереження цілісності Угорщини, мали намір у кращому випадку нав’язати українцям автономію. Окрім цього Чехословаччина та Румунія, не переймаючись існуючою ЗУНР та правом українців на самовизначення, за підтримки Антанти також прагнули округлити власні терени за рахунок Закарпаття.

На початку листопада 1918 р. створювані Національні Ради (у Пряшеві, Хусті, Любовні, Сваляві, Сиготі, Ясіні та ін.) декларували про прагнення українців-закарпатців увійти до складу ЗУНР, Наддніпрянської державності. Зокрема, в меморандумі Свалявської ради, апелюючи до „14 пунктів” Вільсона, висувалося прохання до паризької Мирної конференції надіслати війська Антанти, щоб „руський народ міг освободитися з 1000-літнього ярма й прилучитися до Великої України”.

Протягом 1918 – І пол. 1919 р. суспільно-політичні події в українському середовищі точилися навколо трьох основних центрів – Старої Любовні (згодом Пряшева) на Заході Закарпаття, Ужгорода – в центрі та Хуста на Сході. Так, у Старій Любовні 8 листопада 1918 р. відбулося багатотисячне віче представників багатьох українських сільських громад, яке перетворилося на могутню маніфестацію з гаслами возз’єднання всього Закарпаття з Україною. На вічі було утворено впливову Руську Народну Раду (РНР), яку очолив М.Якуб’як, ухвалено Маніфест до русинів Угорщини з основними гаслами відриву від Угорщини та об’єднання з Україною. В середині листопада РНР перенесла свій центр до Пряшева, де 19 листопада 1918 р. скликала чергове масове віче. На ньому були схвалені резолюції про вільне самовизначення українського народу на своїх етнічних землях, повну національну свободу поряд з іншими народами Угорщини. РНР винесла протест проти можливості розриву національної території і прилучення Закарпаття проти волі його населення до