особливостями розміщення села Бойківщини бувають двох типів: гірсько-долинні та пригребенево-схилові. Сільські населені пункти Бойківщини містяться на абсолютних висотах від 400 м до 800 м . Традиційно склалися дві форми одно- і багатовуличних сіл: ланцюгова і рядова. Селянські садиби села ланцюгової форми розташовуються невеликими групами вздовж дороги, що пролягає вздовж русла ріки. Відстань між ними може бути або зовсім незначною, або досягати кількох десятків метрів. Ланцюгова форма поселень, яка на Бойківщині була переважаючою, в наш час у часто поєднується з розкиданою і вуличною. Комбінована форма найчастіше поєднує у собі ланцюговий і безсистемний тип забудови, що можна спостерігати на прикладі сіл, які займають поперечні долини. Наприклад, з підйомом в гору річкова долина звужується і забудова таких сіл як Лопушне (Міжгірський район), поступово розпорошується по схилах[19]
Рис 2.2. Типова бойківська система розселення в с.Верхній і Нижній Студений
Закарпатська частина Бойківщини найменш урбанізована. Тут проживає 8,2 % міських мешканців Бойківщини. Міське населення розселене виключно в Воловецькому районі, а саме – у селищах Воловці і Жденієвому, селище Міжгір’я здійснює відчутний господарський вплив на адміністративно підпорядковані бойківські села Міжгірського району.
На Бойківщині переважає землеробський уклад господарства, тому поселення є здебільшого компактним [17]. Характерною рисою великої кількості бойківських сіл є відсутність спеціально виділеного і композиційно вираженого центру. Роль такого центру раніше виконувала церква або будинок громадського управління. В радянський період центр зміщувався до будинку сільської ради, біля якого, як правило, розміщувалися об’єкти сфери обслуговування, школа, сільський клуб, зупинка громадського транспорту[20].
Бойки здавна були землеробами . Під ріллю тут освоювалися не тільки долини, а й гірські схили, лісові масиви. В умовах малородючих грунтів, кліматичних режимів різних висотних зон на Бойківщині склалися традиційний асортимент вирощуваних культур і своя агротехніка. У тваринництві переважала велика рогата худоба, зокрема воли – основна тяглова сила горян[9].
Розвивалися на Бойківщині різні ремесла і промисли. Одним з найпоширенішим було лісорубство, а також сплав деревини, теслярство, гончарство, бондарство. Місцеві майстри-деревники будували для себе і на продаж хати та господарські будівлі, зводили справжні шедеври дерев’яної архітектури – диво-церкви, виробляли з дерева майже всі сільськогосподарські знаряддя , транспортні засоби, хатнє начиння, посуд та ін. Розвивалися також ткацтво і кушнірство.
Традиційний бойківський народний одяг до найновішого часу доніс давню простоту форм і крою. Одяг шили з домотканого полотна, вовняного сукна й овечого хутра. Колористика одягу, його прикраси й орнаментація були бідніші й простіші, ніж у гуцульському народному вбранні. Основні компоненти їжі горян - жито, овес, картопля і молокопродукти.
Регіональними особливостями характеризуються різні галузі традиційної духовної культури жителів бойківського краю. У календарних і сімейних звичаях та обрядах, віруваннях, міфології, народних знаннях, звичаєвому праві простежуються нашарування різних епох і уявлень, передусім тісний зв’язок з житейськими справами людини. Бойківська фольклорна традиція донесла до нашого часу цінні пам’ятки давніх верств усної поетичної творчості українського народу, зокрема колядки, весільні пісні-ладканки, пастуші обрядові пісні, народні балади, уснопоетичні твори, пов’язані змістом з місцевими історичними, побутовими подіями[3].
Має самобутній характер і традиційне декоративне мистецтво Бойківщини: вишивка, різьба по дереву, форми і способи прикрашання одягу, розпис писанок. Збережені на Бойківщині твори народного малярства XVI-XVIII ст. належать до комплексу унікальних пам’яток української загальнонаціональної художньої культури.
ЛЕМКИ. Лемки проживають в межах Перечинського і частини Великоберезнянського районів. Назва лемки зустрічається в джерелах з XVIст. Як вважає частина дослідників, вона надана сусідами лемків від поширеної у народній мові останніх діалектної частки лем ( у значенні тільки, лише). Давніми предками лемків, як і бойків, вважається слов’янське плем’я білі хорвати, котре проживало в Карпатах і Прикарпатті. У княжі часи Лемківщина належала до Київської Русі, Галицького і Галицько-Волинського князівств (північна частина). Згодом цей це край захоплювали і ділили між собою різні іноземні поневолювачі. Та найтрагічніше сталося вже в наш час, коли після Другої Світової війни внаслідок злочинного заговору між урядами Польщі і Радянського Союзу корінне населення північної Лемківщини було вирване з прадідної і насильно депортоване у північно-західні воєводства Польщі та в Радянську Україну[21].
Але при всій винятковій складності історичної долі, багатовікових асиміляційних потугах сусідів, які, до речі, продовжуються й досі, лемки стійко захищали і захищають свою самобутність, поряд з етнографічною самоназвою неодмінно вживають етнонім русини, в новіший час – українці, яким підкреслюють історичну приналежність до східнослов’янської спільності й органічну етнокультурну єдність з українським народом. Основними опорами у збереженні себе як етнографічної групи українського народу були народна мова лемків – один із діалектних підрозділів української мови, традиційна побутова культура і релігія.
Територія розселення лемків – Низькі Бескиди – сприятливіша, ніж у східних сусідів – бойків, для хліборобства. Воно вважалося основним на Лемківщині і щодо структури, асортименту культур, традиційної агротехніки, знарядь тощо мало чимало спільного з бойківським рільництвом. У скотарстві також переважала велика рогата худоба, але лемки більшою мірою, ніж бойки, займалися випасом овець. Були поширені різні домашні промисли: обробка дерева, каменю, вовни, ткацтво, гончарство, виготовлення дерев’яного посуду тощо. Малоземеллям зумовлювалися в минулому виходи на заробітки і численна еміграція лемків за океан[22].
На Лемківщині відомі два соціально-економічні типи сільських поселень: село і присілок. Село було у лемків основним традиційним загальноукраїнським типом поселення. Як певна цілісна система, воно складалося із кількох елементів: сельбища, центру, культурно-освітніх, виробничо-побутових та культових об*єктів.