Перший та другий інтернаціональні конгреси з фізичного виховання молоді були проведені відповідно в 1900 році в Парижі та в 1905 році у Луттріху (Бельгія) (ДОДАТКИ F) [42, с.3-4 ]. В листівці, що надсилали зацікавленим особам різних країн вказувалося: „З одного боку, наукові основи фізичного виховання і правила їх використання для молоді будь-якого віку і стану набули більш чіткого характеру, стали виразнішими і конкретнішими; з іншого боку, багато урядів і шкільних установ, а також багато приватних осіб, натхнені нашим зібранням, спробували втілити наші намагання на практиці, поширивши узагальнені нами теоретичні і практичні основи серед населення” [42, с.3-4 ].

З метою продовження роботи, що розпочалась на першому конгресі, організаційний комітет наступну програму: „1. Загальне: доповідь комітету постійної інтернаціональної комісії з фізичного виховання. 2. Дослідження і статистичні дані про сучасний стан вимог до фізичного виховання у різних країнах. Доповіді національних представників. 3. Наукові основи фізичного виховання. 4. Фізичне виховання дітей і молоді у школі. для обох статей: обладнання, навчальні плани, методики, поурочні плани, навчання і т. д. 5. Навчання в університетах і освіта вчителів: обладнання, навчальні плани, семінари і т. д. 6. Фізичне виховання робітників: навчальні заклади, що існують поза школою. –Народні свята. 7. Загальноприйнятна гімнастична термінологія” [42, с.3-4 ].

Як бачимо, осягнення місця і ролі фізично здорової молоді для її подальшого розвитку, як повноцінних громадян, суспільно активних у різних духовно моральних процесах дещо перегукуються із сучасними підходами до фізичного виховання й актуалізації в його системі людинознавчого потенціалу.

Загалом, бачимо, що прикінцевим результатом у тодішніх, як і у сучасних умовах усі функції фізичного виховання скеровувалися на досягнення добре відомого буковинцям ідеалу: “Mens sana in corpere sano: (Здоровий дух у здоровому тілі)”, що підтверджуються його багатократними цитуваннями в тодішніх часописах [20, с.49-50; 190, с. 2; 244, с.]. Н. Шкурган у статті “Наука великий, розум ще більший а здоровлє найбільший скарб ” теж цитував: “Се знали же старі Римляни, що „in corpere sano mens sana” – по руськи значить „в здоровім тїлї і дух здоровий” [195, с. 244]. Ціннісними пріоритетами, значущими для спільноти неухильно виступає здоровий спосіб життя, захист дітей від алкоголізації та куріння, надмірної фізичної праці й тілесних ушкоджень, що ми описали вище.

Однак, слід зауважити, що в різні роки історичного періоду, обраного нами для дослідження, функції вчителя – основного організатора фізичного виховання й реалізатора його завдань задля досягнення очікуваної мети, обговорювалися на всіх рівнях.

Оскільки питання професійної підготовки вчителів дотично до теми нашого дослідження розглянуто в окремому підрозділі дисертації, зупинимось тут на окресленні значущості його впливу лише в контексті культурно-гуманістичної функції системи фізичного виховання.

Зростання ролі вчителя у навчанні гімнастики і залученні школярів до спорту простежуємо впродовж усього досліджуваного періоду. Безпосередньо це виражалося в започаткуванні на певному етапі спеціальної професійної підготовки вчителів, опосередковано – від якості професійної підготовки вчителів узалежнювалась якість фізичного виховання учнів: “Всї заведення наукові повинні мати фахово образованих учителїв, котрих специяльною задачею був би провід в гімнастицї і в забавах і взагалі догляд за фізичним вихованєм молодїжи. Крім того повинні бути всї наукові заведеня під сталим лїкарским доглядом” [179, с.330].

Цікавими з нашого погляду є роздуми Н. Шкургана про обов’язки вчителя. У певній їхній частині вбачаємо очевидну актуальність для сьогодення. А саме: ”Материал вибраний будівничим обтесує ся, складає ся і важе ся поодинокі части мартелем, зарубами та кілками або цъвяхами а вкінци вигладжує ся; так само вихователь-учитель подає науку питомцеви-ученикови в певних предметах а поясняючи удїлену тому-ж науку, котру послїдний або безпосередно, сам і з своєї власної волї, або посередно, примусом, с.є. або напоминанєм та наказанєм (каранєм) зі сторони старших (н. пр. Родичів, настоятелїв), або повторенєм вигладжує і розумом вяже, с.є. присвоює єї собі паматию як майно, в наслїдок чого стаєсь чоловіком, себ-то ідеальною не лиш на образ але і на подобиє...” [195, с.246].

У таких заувагах чітко простежується низка педагогічних прийомів, упровадження яких, на думку тодішніх педагогів, забезпечувало б новаторські підходи до методики роботи з дітьми: „Учитель проте мусить бути лагідний, вирозумілий, терпеливий, рішучий, оказувати привязанє до дїтий і змаганє до їх добра” [81, с.164-166; 3, с.26-27]. Як бачимо, на їхні глибокі переконання якісні зрушення у фізичному вихованні узалежнені від того, настільки глибоко вчитель усвідомлює потребу і виявляє бажання та готовність “…щоб за його посередництвом нарід із своїх простих аграрних обставин двигнув ся до промислово-комерцияльної сьвітової могутности, яка би все а все зростала” [29, с.35]. Такої думки дотримується І. Глібовицький: „При неуваженіи учащихся къ некоторымъ учителямъ, нарушается та разумная дисциплина, которая должна служити основою благостоянія учебного заведенія и безъ которой не мыслимы не общая успъ(-)шность въ наукахъ, ни общее благонравіе” [26 с.49-50; 27 с.69-70]

Своє бачення проблеми і власний досвід виказав у відчиті до конференції повітової 1898 автор статті „Яким занятєм повинен сїльский учитель свій час поповняти?”: „Садівництво, городництво і пчільництво то найвідповіднїйші заняя для учителя, бо як в моральнім поведеню так і в господарцї повинен учитель бути взірцем для цїлої громади, а крім того ще таке занятє на вільнім воздусї