вдосконалення. На практиці, це виглядало наступним чином:
- неперервність освіти в системі, яка зумовлювала неподільність і взаємодоповнюваність функціонування певного комплексу навчально-вихованих інституцій - (дитский огородъ), публічні народні школи – міщанські школи середні освітні заклади – реальна школа, гімназія, ліцей???- Заклади для дітей, що потребують уваги (глухонімих та сліпих) [94,с.382]чотирьохрічні вчительські курси – подальша освіта вчителів; /сюди + заклади для аном. дітей Закон 69 р., с. 382 § 29/.;
учнів виховували шляхом забезпечення цілісного впливу, на всі сторони особистості;
зміст фізичного виховання повторювався на кожному наступному рівні з ускладненнями методів і засобів його реалізації;
у реалізації форм фізичного виховання враховувалась диференціація умов за віком, статі й станом здоров’я вихованців.
Щодо групи принципів забезпечення єдності вимог до дитини з боку різних освітніх інституцій, тут об’єднавчою стало твердження О.Маковея. Зокрема, він неухильно обстоював думку про те, що у фізичному вихованні, як і в роботі за іншими напрямками, його незмінним джерелом для визначення мети, завдань і засобів є національна історична (народна) культура: своя історія, своя культура, своя економіка, своя природа, своя національна психологія, своя народна педагогіка. Народна культура – понад усе, отож знайомити з нею слід з самого малку: “Майже кожда „гранка” (ігра) має своє приповіданє, своє значнє: фантазия дїтий добачує у куснику патика горобця, у хлопцю чорта або зайця іт.п. Додаймо до сих гранок иньші занятя дїтий: вони місять глину на хлїб і печуть бохонцї на сонци, ставлять печи, хатки, гатять воду будують млинки, роблять сикавки з бзини, тешуть всяку всячину з дерева, роблять скрипочки з кукурудзи...Зберем усе те до купи, а дістанемо цїлу збірку найріжнорїднїйших дїточих ігор і робіт, котрі лише упорядкувати, так би сказати обгладити, дещо нове в тім родї придумати – і маємо чим бавити дїти на цїлий рік!” [137, с.144 ]
О.Маковей радив “… збирати відповідний матеріал, треба задати у висших роках народних шкіл по селах задачу описати якусь гру. Нехай кождий ученик опише одну гру, яку собі вибере; - при тім очивидно треба старати ся, щоби по змозї всї ігри з одного села були описані. Учитель має се упорядкувати, написати місцевість, де зібрано материал, звернути особливишу увагу на термінольогію дїточих забав і подати рисунки, коли гра без рисунку не зрозуміла. Може подати гри, які і сам придумав, причім нехай зверне увагу на те, щоби дійсну цїль забав сховав у якусь сцену з житя людского або звіриного, так як се дїти роблять несьвідомо” [там само с. 144].
Про національного обезличення засобів фізичного виховання, недооцінки впливу батьків на дітей виступали З.Білецький, І.Герасимович, О.Попович та ін. У статті “Чи образованє школьне женьскои молодъжи нашого селянства менше потръбне нъжъ мужеской? и якъ може учитель подобнымъ противностямъ запобъгчи?” Д.Пигуляк пише: “Розумна мати защепляє любовь межи родинными членами и сусъдами а такъ само и любовь до отчины и до своєи народности. пошанованє всего, що лишь заслугує на пошанованє, словомъ выховує свои дъти старанно въ правдиво морально-религійномъ дусъ и робить зъ нихъ пожиточныхъ членовъ своєи отчины и цълои суспольності” [156, с.203].
Отже, у контексті третьої групи принципів правомірно розглядати забезпечення (в руслі фізичного виховання) формування громадської самосвідомості, духовного світу кожного школяра. Зрозумілими і очевидно увиразненими тут є для нас принципи народності, ідейності, єдності теорії з практикою. Кожен з означених принципів, як і їхня цілісна група, є важливими зокрема, а в об’єднаному вираженні спрямованості фізичного виховання вони безумовно сприяли досягненню його мети.
Однак, маємо зауважити, що в практиці шкіл спостерігалась дещо інша ситуація. Так, члени “Союзу австрійських жінок” у зверненні до Міністерства віровизнань та освіти вимагали запровадити в школі антиалкогольну науку (1906 р.), педагоги активно шукали способи застереження школярів від передчасного статевого життя, посилення уваги до виховання волі, дисциплінованості: „… правила моральні мусять гармонізувати із законами природи, бо інакше вони стануть чимось абстрактним, відірваним, а тим надприроднім” [107, с. 128].
Залучали школярів і до позашкільних занять спортом задля розвитку їхні вольових рис, дисциплінованості й працьовитості. Це були здебільшого гуртки, клуби з різними секціями. І.Ковальчук у статті “Виховання здорового способу життья в учнів українських шкіл Буковини (кінець ХІХ- початок ХХ століття)” з цього приводу пише про те, що впродовж 1910-1914 рр. питання фізичного широко обговорювались на вчительських конференціях в край та в імперії загалом [122, с.84-88]. До числа інституцій, які прислужилися як найповнішій реалізації виховних завдань фізичного виховання дослідниця відносить товариство “Руский православный детский приют”.
У свой діяльності він обстоював інтереси дітей-сиріт, їх духовне виховання; притулки, які діяли за програмою народної школи і утримували водночас зі здоровими аномальних дітей, спортивні клуби та ін. Їхня діяльність „...протягом років сприяла зменшенню дитячої злочинності, злиденності, забезпечувала підвищення моральності буковинського суспільства” [86, с.13].
Як бачимо, окреслені нами групи принципів досить важко виокремлювати за силою впливу на теорію і практику фізичного виховання. Правильним, вважаємо, їхній аналіз може бути лише за умови цілісного підходу, адже для змісту і кожен принцип, і їхня група є важливими і значущими для аналізу системи фізичного виховання загалом. Руйнація чи ігнорування будь-яких з виокремлених нами спонукали б, вважаємо, до утруднень у досягненні мети і розв’язанні завдань фізичного виховання.
Окремо зауважимо, що недотримання таких принципів зумовило би обезличення буковинського шкільництва загалом, а не лише фізичного виховання в краї.
Єдність проаналізованих нами принципів свідчить