поглядами із знахідками і освітян на проблему [175, с.33-36; 176 с.63-65; 191, с.94-95; 208 с.112-113; 232, с.19 -22 ].
Принципові обмеження поінформованості спостерігалися лише тоді, коли освітяни представники урядових кіл стикалися із небажанням усвідомлювати те, що відбувається в широких народних масах насправді. Власне про це і пише М. Боровський: „Нарід пє і на питанє, чому сей або той запиває ся, звучить відповідь: „от, щоби журу прогнати”, „щоби мати лїпший апетит”. При таких відповідях брак власне всего того, що становить добру відповідь” [10, с.4; 11, с.4].
Краяни однозначно схвалювали такий підхід, за якого “Алкоголь – средство підбурююче. У нас пють єго, не здаючи собі справи з того, чи він справдї средство лише підбурююче, чи шкідливе, і в якій мірі дасть ся вивести єго шкідливість. Наш нарід не входить в се, а наша інтелїгенция сама ще не випосажена певними переконанями про наркотичне та паралїжуюче дїланє алькололїчних напоїв” [11, с. 4].
В статті „Сатана – горълка” Григорій Купчанко наголошує на необхідності систематичної антиалкогольної просвіти населення, а особливо молоді, школірів: „Кто з них прочитаетъ або выслухаетъ сіе най на цъле дитье заречется пити горълку, и наградить его здоровьемъ, счастьемъ и всякимъ добромъ на все его житье” [131, с.161].
Буковинський педагогічний листок доводить до читача, що темою призначеною шкільною радою краєвою на повітову конференцію вчителів в існуючий ситуації повинна стати „Як школа а властиво учитель може запобігчи надужуваню острих напитків”: „Тому то висока ц.к.краєва Рада шкільна поставила сю важну точку на дневний порядок учительскої конференциї, в котрій ми надати маємо средства, якими можна запобігчи пянству...бо тогди нарід буде здоровий на тїлі і душі, та й просьвіта народна скорше наперед поступить як тепер” [174, с.152-154].
Головуючою з цього питання постає постать педагога у відчиті І. Лакусти на повітовій конференції в Сереті 1894 році: „Учитель повинен: ...25) за паленє цагарів, за вживанє напитків спиритосових остро карати” [134, с.5-6 ].
Осягаючи своє буття через призму соціальних економічних умов, громадські та освітні діячі Буковини досліджуваного періоду доходили адекватного розуміння ситуації: успішного розвитку молоді можна досягти лише шляхом реалізації різностороннього впливу проти усталеного в традиційній освіті однобокого виховання кожної дитини.
Обстоювана мета щодо гармонійного розвитку дітей змалку спиралась на досить однозначне правове підгрунтя в §1 Закону 1869 року. У ньому, зокрема йшлося, що “Народна школа имъе задачу, дъти нравственно0религійно вступовувати, дъяльность ихъ духа розвивати, ихъ знаніями и зручностями для дальшого образованія въ жизни потребными снабжати, и дати имъ основу для розвітия ихъ въ людей и членовъ дъльныхъ общежитія” [95, с. 373].
У контексті офіційної думки показовими є коментарі й щодо мети комплексного виховання. Відтак, розвиток фізичного потенціалу перебуває на чільному місці. З цього приводу розглянемо виступ Льва Галицького на учительській конференції 1880 року. Окрім того, що він досить ємко охарактеризував завдання виховання як непорушну цілісність, Л. Галицький зауважував, що: „Дъетельности душъ зависятъ вoдъ яковости и функцій тъла. Здоровостъ тъла є просто наибольшои ваги не только для образования духа взагалъ але особливо для образования характеру, такъ що поправдъ можемо сказати, що характеръ має свой послъдный корънь въ устрою тъла. Взагалъ зависятъ вoдъ большого або меньшого степеня здорового тълаесного розвою розвой духа, и не такъ ръдко маємо способность бачити, що духови уломности, а именно слабость характеру и єго блуды, мають дуже часто причину въ неправильномъ устрою тъла. Тълесна яковость сприяє одже больше або меньше зачаткамъ и розвоєви характеру” [21, с.23-27].
Всупереч традиційних підходів до школи, як до навчального закладу, автор однозначно переорієнтовує читачів: „… школа не только є заведенємъ науковымъ, але такожь мъсцем выхованя, а выхованє обоймає тъло и душу, то не смъє и школа водпекувати ся вoдъ плеканя тъла учениковъ. Удержати здоровлє, запобъчи шкодливымъ вплывамъ на природный розвой тълесныхъ силъ, є всюды першою ръчею, що належить до тълесного вихованя” [там само, с. 25].
Разом з тим Л. Галицький визнає, що цей процес є складний і суперечливий, отож констатую: „Треба передовсъмъ старати ся о воздухъ, свътло и тепло. Воздухъ має удержувати ся завсъгды чистый и свъжій, а для ока має подавати ся водповъдный степень ясности. Зимою повиненъ бы тепломъръ нагадувати учителеви, що въ печи має ся топити анъ посля єго особистого чутя, анъ зъ огляду на зужутє дровъ, только єдино зо взгяду на ровномърный, мърный и здоровлю учениковъ пригожій степень тепла; а якъ удержати въ переповненыхъ комнатахъ школьныхъ воздухъ завсъгды чистый и свъжій, про се най водповъдають ти, що школу удержують” [там само, с. 25 ].
Своєрідними методичними порадами слугували для вчителів і такі настанови автора: “… заслугують єщє на особливу увгу постава и рухъ тъла. Перше є головнымъ варункомъ для простого росту и свободного природного розвою найважнъйшихъ органовъ тъла, а друге для водсвъженыя, оживленя и скръпленя члено тай всъхъ чинностей органовъ а особливо шкоры. Учитель повиненъ уважати на добру поставу ученика, коли вонъ сидить и ходить” [там само, с. 25].
Як бачимо, мета фізичного виховання трактувалася як комплексна. Її було зосереджено не лише на формуванні здорового і досконалого тіла, а, насамперед, на вихованні характеру, плеканні індивідуальних особливостей кожного вихованця, як суб’єкту певного культурно-історичного періоду.
На думку прибічників такого підходу до мети фізичного виховання „...здорове, сильне тъло є головнымъ варункомъ для выобразованя характеру, то мусить