але й по селах є гімнастичні товариства, які мають свої гарні доми й гімнастичні приряди. Скандинавський мужик наробить ся коло господарства, а вечером іде гімнастикувати ся, робітник наробить ся в фабриці – йде гімнастикувати ся; урядник гімнастикує ся, жінка гімнастикує ся. Слова гімнастика - гімнастикувати ся – мають у скандинавських народів то саме значінь, що хліб і їсти. Завдяки сїй гімнастиці нема в Европі народу, який мав би красшу стать як скандинавці; нема людий, які би сийнїші від Данців або Шведів. Спосіб гімнастикуваня, який найліпше кріпить здоровлє, має назву від імені Швед” [190, с. 2 ]. По цьому в публікаціях, що використано як джерельну базу дослідження, освітяни Буковини особливу увагу звертали на незадовільне економічне становище, обладнання, що укладено без належної доказовості: “вписати”. Методологічною основою означеного принципа, підтвердженого публікаціями ... (прізвища) виступає концепція виховного і розвивального впливу теорії й практики фізичного виховання.
Радикальні зміни в підходах до фізичного виховання, а саме від прищеплення культурно-гігієнічних навичок а в т.ч. навичок здорового способу життя до усвідомлення його як потужного чинника вирішення низки завдань соціально-політичної значущості дотичні заходи, які водночас зумовлювали і з освітянами почали проводити лікарі на найвищому міжнародному рівні.
До таких, насамперед, відносимо ХІІ Міжнародний лікарський конгрес, який відбувся в Москві 1897 року і на якому водночас із питанням гігієни, санітарної та епідеміології обговорювались питання виховання, повідомлялось у статті „Справи вихованя молодїжи на ХII. міжнароднім лїкарськім конгресї в Москві- передруку з часописа “Учитель” [179, с.328-331]. Відповідальність за справу фізичного виховання і її розвій у цілісну систему доповідачі з Буковини і Галичини защораз актуалізували з опертям на міжнародний досвід різних країн: “… проф. Пальберг з Геллїнгфоре, д-р Недельман з Бордо, д-р Игнатієв з Москви, д-р Шутлєворт з Рішмон, д-р Віреніюс з Петербурга, д-р Грісбах з Мільгузи, д-р Ненадович з Пашчеви, д-р Шранк з Відня і другі...”[179, с.328] і далі йдеться, що “Поперед усего обговорювано справу фізичного вихованя. Оригінальною проявою було се, що референти ріжних країв і міст дуже далеких від себе, доходили майже до тих самих конклюзий, що само вже вказує, що вихованє фізичне є всюди занедбане і всюди має ті самі браки” [там само, с. 329].
За змістом різноманітних повідомлень, наведених статистичних матеріалів і відповідних таблиць учасники зійшлися на спільному висновку: „Нинїшнє вихованє фізичне молодїжи взагалї, а особливо молодїжи шкільної єсть дуже занедбане. Доказом того розповсюднена майже загально анемія у молодїжи, нервовість і фізичний упадок роду людського”, а, відтак ухвалили, що: “… треба чим скорше уняти цїле вихованє фізичне молодїжи, особливо шкільної, в систему оперту на засадах фізиольогії і гігієни душі і тїла” [там само, с. 329].
Можемо стверджувати, що формування системи фізичного виховання школярів наприкінці ХІХ сторіччя спиралось на синтез його педагогічної практики із знахідками теорії, передовою практикою відомої в тодішній європейській науці, а також із надбанням медицини. Йшлося не про вузько утилітарне пристосування системи змісту до мінливих потреб школярів унаслідок певних соціоекономічних змін, а про виконання якісно нової функції – посилення соціальної значущості фізкультури і спорту, як запоруки збереження досконалої й працездатної нації.
На думку учасників конгресу: “В укладЇ системи фізичного вихованя треба памятати о тім: 1. що перетяженє, с.є. надмірне напружанє сил тїлесних є рівно шкідливе як надмірне напружанє сил умових; 2. що праци умовій шкільної молодїжи треба противставляти відповідну скількість працї фізичної, однак так праця умова як і праця фізична повинні бути уняті в відповідні границї, відаючі вікови і індивідуальному розвоєви фізичному і духовому кождої одиницї, котрих переступати не вільно”, отже, йдеться дальше: “Головною отже задачею рационального фізичного вихованя молодїжи буде винайденє належної і властивої міри в напруженю і вправах сил тїлесних і душевних” [там само, с 329-330].
Цілком очевидною є актуальність культурно-гуманістичної функції, яку простежуємо в намаганнях тодішніх педагогів і освітніх діячів усілякими способами реалізувати індивідуальний підхід до фізичного виховання кожного школяра, враховуючи на вік і реальний стан здоров’я. На підставі одержаних результатів аналізу першоджерел можемо стверджувати, що саме на межі 19-20 сторіч унаслідок загострення уваги до стану фізичного виховання з’являються чи не перші спроби укладати програми щодо його змісту, передбачаючи їхню варіативність і гнучкість дотично до типу навчального закладу. Наводимо розлогий виклад ухваленої на конгресі резолюції про те, що: „1. Пляни наукові шкіл всїх категорій треба зревідувати під оглядом скількості, границь і якости матеіялу наукового і в разї потреби зредуковати в той спосіб, аби ухилити можливість умового перетяженя шкільної молодїжи. 2. В школах всїх категорій треба запровадити обовязкову науку гімнастику три рази на тиждень; будинки шкільні треба отже заосмотрити в салї гімнастичні. В лїтї і взагалї в відповідній порі мають відбувати ся вправи гімнастичні на вільнім воздусї. 3. Треба також запровадити в школах ігри і забави рухові – два рази на тиждень (в зимі совганку). В тій цїли треба урядити при школах боїска до забав, а в больших містах місця до забав в достаточій скількости, недалеко від середмістя. 4. Впровадити треба також для молодїжи шкільної сталі і обовязкові прогулькі піші (марші) лїтом і зимою раз на тиждень. Всї вправи фізичні під 2. 3. і 4. мають бути розложені на цїлий тиждень рівномірно а імено так, що кождого дня буде мати молодїж шкільна