розвивалась 1,0-0,7 тисяч років до н.е. Це був час, коли з'явилось залізо і успішно стало конкурувати з бронзою. У Дорі знайдені бронзові котли та меч, що датуються віком у 800 років до н.е. Цими ж роками датуються сотні фрагментів кераміки (ур. Куштіль) з характерною сіткою борозд, які залишились від згладжування її поверхні травою, а також з орнаментом у вигляді продовгуватих або круглих поодиноких чи подвійних ґудзиків, валиків з відбитками пальця тощо. Після тривалої перерви (біля 1 тис. років) археологічні пам'ятники з'явились лише на початку І тисячоліття нашої ери. Вони виявлені поблизу Яремче (Делятин, Надвірна, Яблунів), датуються II-VI століттями н.е. і названі культурою карпатських курганів. Носії цієї культури проживали в прямокутних хатах стовпової конструкції, займались випасом худоби, виробництвом кераміки та залізних речей. Походження цієї культури – гетодакійське. Внаслідок торгівлі носіїв цієї культури з південними сусідами, в Яремче попала срібна монета римського імператора Трояна (98-113), а також фібули та привозна кераміка. Наступні сліди життя людини зафіксовані лише з часів розвитку Київської Русі. Завдяки топонімам "Городище" можна припустити, що укріплення повинні були розташовуватись у Делятині, Ланчині. Укріплення були обнесені, очевидно, лише дерев'яним частоколом чи земляними валами та ровами. В укріпленнях під час небезпеки переховувалось населення із належною їм худобою та рухомим майном, а поблизу Княждвора знаходився центр родової спільноти, феодали чи якась адміністративна одиниця княжих часів. Важливим є та обставина, що назва самої місцевості, на території якої розташовувалось укріплення, вказує на зв'язок з князями. Враховуючи, що саме ця територія з багатством соляних джерел, була колись головною частиною "коломийської солі", з доходів від продажі якої галицькі князі утримували свої збройні сили, то роль княждвірського укріплення очевидна.
1.2. Польське панування та його вплив на суспільне життя Яремчанщини
В 1387 році Прикарпаття остаточно стало частиною Польського королівства. Спочатку в політичному і суспільному житті населення Прикарпаття великих змін не відчувалось – всюди діяло "руське право", верховодили бояри, по установах вживалась місцева мова. Але в 1434 році скасовано рештки "руського права", заведено польський устрій та урядовою признано латинську мову, обмежено права бояр.
В XV столітті посилився наступ на права вільних раніше селян (кметів). В 1421 році на селян, що мали в своєму розпорядженні лан землі, наклали одноденну щотижневу панщину. Проте селяни намагались знаходити певний вихід з цього становища, часто втікали від одного пана до іншого, який, всупереч законам, обіцяв на деякий час легше життя. В 1480-1492 рр. багато селян брали участь у антифеодальному повстанні під проводом Мухи. Селяни займались виварюванням солі, випасом овець та свиней, а також виготовленням тканин з вовни та з овечих шкір. Значним було виробництво солі. Успішно відбувалась конкуренція із столицею покутського солеваріння Коломиєю. Овець випасали по лісах та на полонинах. Місця випасу свиней знаходились у букових лісах (особливо в урожайні на жир роки). За випас по панських лісах селяни платили від сотки овець – одного барана [19].
1.3. Традиції гостинності та розвитку подорожей
на Русі в Х-ХV столітті
Дороги в Галицькій Гуцульщині почали торуватися з незапам'ятних часів, коли з Балкан на Прикарпаття і Поділля стало проникати стародавнє населення. В.Клапчук та О.Клапчук стверджують, що з часу 11-7 тисяч років тому е конкретні дані про переходи через Яремче первісної людини з Закарпаття та Прикарпаття. На мою думку, саме торгівля сприяла становленню туризму, розвиваючи сферу гостинності.
Існує і інша точка зору, що торговий шлях долиною Пруту є одвічний, тобто був постійним з передісторичних часів сивої давнини. Цієї ж версії дотримується С.Вінцес, котрий зазначив: «Дороги Гуцульщини – престарими, передісторичними шляхами, які витоптані віками, по яких йшли готи, даки, слов'яни, а пізніше руські племена, які втікали від татар. Вони сягають на Балкани І мають сполучення з степовими шляхами України і Волощини» [31].
В добу бронзи, на мою думку, склалася ще одна важлива сухопутна комунікація – трансільвано-причорноморська дорога. Вона брала початок в горах Трансільванії (Угорщини) і вела через верхів'я Тиси на Яблунецький перевал, де роздвоювалася на дві вітки: прутську і буковинську. Прутський відрізок цієї дороги прямував через Покуття до причорноморських степів, а буковинський вів через Ворохту-Космач-Брустури-Річку-Косів-Кути на буковинську землю. Перша вітка діє понині, а друга зруйнована в ході боїв між угорськими і радянськими військами восени 1944 року. В 1962-1964 рр, зроблено спробу її відновити, але через брак коштів залишилась не відремонтованою до наших днів.
Два інших нових транзитні шляхи проходили долинами Білого і Чорного Черемошів, Перший брав початок у Косові і стелився до Соколівки-Яворова-Верхнього Ясенова-Криворівні-Жабйого (Верховини) і, пройшовши Чорногору, вів до верхів'я Білої Тиси, де одна вітка спрямовувалася до Бичкова, а друга в Луги Другий шлях зачинався в Кутах і скеровувався на Тюдів-Розтоки-Устсріки-Догополе-Яблуницю. Далі він роздвоювався на Голови і Гриняву і через верхів'я Тиси провадив до сучасного румунського міста Марморош-Сігета. Варто зазначити, що цей шлях діяв ще наприкінці XIX ст. Так, В.Шухевич твердить, що влітку для піших переходів худоби користувалися трьома дорогами. Одна вела з Верховини через гори Кострицю і Шпиці до угорського міста Сигота. друга – з Верхнього Ясенова через села Криворівню-Буркут до закарпатського села Поляна, а третя – близько того плая з с.Гриняви через гори Гойчину і Попадю теж до Поляни.
Варто зазначити, що в минулому балкано-причорноморський та трансільванський шляхи були дуже жвавими магістралями транзиту [5].
Окрім транзитних шляхів. Галицька Гуцульщина