Метод підігріву води був такий же. Лише навколо окремих монастирів чи в маєтках феодалів споруджувались спеціальні будови, у яких встановлювались ванни. Воду підігрівали тут у спеціальних казанах, виготовлених на мануфактурах Закарпаття. На Мараморощині (від Ясеня аж до Хуста) були розвідані найбільші джерела цілющої води. Слава про мінеральні води, які повертали людям здоров'я, ширилась далеко за межі Закарпаття.

Розвиток ремесел, ширше використання природних ресурсів сприяли певним зрушенням у торгівлі. Незважаючи на міжусобні війни, турецькі походи, в ХVІ-ХVІІ ст. зросла роль тижневих торгів чи ярмарків, дозвіл на які давав король чи феодал. Регулярними стали ярмарки в містах Мараморощини. Зріс товарооборот ярмарків, поглибилась їх спеціалізація. Ярмарки ХVІ-ХVІІ ст. спеціалізувались на продажу худоби: – телят і яловиць, дійних корів, овець, волів, зерна, вина, продукції садівництва тощо. В Мараморощині почались так звані«дівочі ярмарки», коли сходилась молодь с батьками, вдо-виці та вдівці з метою знайомства та одруження.

Якщо у ХІV-ХV ст. торгівля проводилась під відкритим небом, то з кінця XVI ст., особливо у XVII ст., почали будуватись спеціальні приміщення – спочатку дерев'яні, а потім кам'яні. З кінця XVII ст. з Польщі почали переселятись в Закарпаття і євреї, які прибира-ли до своїх рук як ремесла, так і торгівлю.

Згадки про перебування козаків у Закарпатті, їх спілкування з населенням, допомогу в антифеодальній і національно-визвольній боротьбі знайшли відображення не тільки в архівних документах та в інших історичних джерелах, айв усній народній творчості як вияв любові до запорожців, доказ їх впливу на розвиток боротьби трудя-щих Закарпаття. Зокрема, на Рахівщині набув поширення переказ «Донський козак у Квасах», у якому розповідається про переселен-ня козаків з Дону на Рахівщину.

Значного поширення набула в Закарпатті професія плотарів (бокорашів). Сотні плотів і десятки тисяч пудів солі сплавляли щороку плотарі по річках Тересва, Теребля, Тиса в низинні райони Закарпаття та в Угорщину. Рахівський та ясінянський ліс йшов навіть на будівництво кораблів.

Деревина широко використовується в будівельній справі. Зокрема, православні храми будували найчастіше з дерева. Причому значна кількість храмів та окремі монастирі – це не просто дерев'яні будови, а складні в архітектурному плані, чудові за технікою виконання і художнім оформленням. Якщо для зведення чи перебудови кам'яних споруд – замків, великих палаців феодали запрошували іноземних спеціалістів (архітекторів і навіть майстрів-будівників), то дерев'яні споруди зводили майстри з Карпатської України – українці, угорці, словаки. В них втілено працю і розум талановитих теслів, різьбярів по дереву, майстрів-декораторів, живописців. Дерев'яні церкви і монастирі Українських Карпат є втіленням народного генію.

У ХVІІ-ХVІІІ ст. народні майстри краю творчо сприйняли досягнення стилю бароко і трансформували бойківську основу, поєднавши її з живописністю барокових кам'яних церков. Вони переорієнтували і загальну композицію будов, зробивши їх домінантою вежу-дзвіницю барокових форм. В результаті виник тип дерев'яного храму, що одержав пізніше назву лемківського (церкви в с.Шелестово, Медведівці Мукачівського району, с.Плоске Свалявського району, с.Капора Воловецького району). На жаль, більшість церков цього типу вивезено із Закарпаття (вони зберігаються в Києві, Пра-зі, Новій Паці в Північній Моравії та ін.), залишилась тільки Шелестівська (1777 р.), перевезена в Ужгород.

Найдавніші дерев'яні храми, звичайно, не збереглись. До нас дійшли тільки культові споруди XV ст., та й ті неодноразово перебудовані. Серед них можна назвати храми у селах Колодне Тячівського району, Середнє Водяне Рахівського району та ін. Найдавні-шою справедливо вважається церква у с.Колодне.

Як ми вже відзначали, у східній частині краю під впливом традицій східного культового будівництва (Прикарпатської Гуцульщи-ни) споруджувались церкви гуцульського стилю. Найкращі з них – в селах Ясіня і Лазенщина Рахівського району.

Мистецтво народу яскраво проступає в одязі – жіночих і чоловічих вишиваних блузах і сорочках, киптариках, кольорових поясах, хустках тощо. Найяскравіший народний одяг виготовляли на Верховині, де утворились своєрідні центри вишивання з відтінками та переважанням гуцульської культури – Ясіня, Кобилецька Поляна, Усть-Чорна, Дубове, поширювались вироби ткацького ремесла – рушники, килими, кімнатні домоткані доріжки і т.п.

У першій половині XIX ст. продовжували розвиватися мануфактури в одній з головних галузей економіки краю – лісовій промисловості. Цьому сприяла наявність достатньої кількості дешевої робочої сили в особі селян-кріпаків, використання гірських річок як джерела енергії та зростання попиту на деревину як на місцевих ринках (у зв'язку з розвитком будівництва у селах і містах, початком виробництва барж для транспортування солі), так і можливість збувати її на ринках Балканських країн. Лісові багатства, а значить, і споруджені тут мануфактури, поділялись на державні, ерарні і приватні (поміщицькі, монастирські). Державі належало 60 відсотків лісових багатств, найбільші з них – на території Марамороського, а частково Березького та Ужанського комітатів.

Створювались нові мануфактури, переважно водяні тартаки, де виготовляли різну продукцію для будівництва барж та спорудження військових об'єктів. Приватновласницькі мануфактури виготовляли деревину для потреб внутрішнього і частково зовнішнього ринків. Кількість деревообробних мануфактур (державних і поміщицьких) протягом першої половини XIX ст. майже подвоїлась і на кінець 40-х років досягла двохсот, що свідчить про досить інтенсивний розвиток лісопереробної мануфактури. Для порівняння нагадаємо, що на всій території Галичини, де лісових масивів було також немало, у 1837 році налічувалось лише 222 тартаки.

Найбільше нових тартаків виникало на річках Мараморощини, які виготовляли деревину для будівництва барж і човнів, – на річці Шупурці, Білому потоці, Косівській річці, Чорній і Білій Тисі, на річках Теребля і Тересва. Центрами переробки деревини були Ясіня,