Рахів, Тересва, Бичків, Буштино, Апша, Дубове, Брустури, Косівська поляна, Луги тощо. На тартаках виготовляли дошки, стропила, бочки, клинки, дранки, а також вікна, двері та інші вироби, необхідні для будівництва, а згодом шпали для залізниць і фанеру. На підприємствах почали встановлювати вдосконалені пили, які виготовляли на Шелестівському і Тур'є-Реметівському заводах, а машини для виготовлення фанери завозились з Австрії та Чехії. На основі ширшого використання енергії річок (будувались удосконалені відвідні канали, ставились значно більші водяні колеса) і застосування нової техніки у 40-х роках виникали перші механі-зовані лісопильні. Старі, патріархальні методи обробки деревини, що спирались на ручну працю селян-кріпаків, поступово відступали, а натомість приходила, хоч і примітивна, але техніка. Усе це дозволило значно збільшити кількість виробів і урізноманітнити та поліпшити якість виготовлюваної продукції. Ліс рубали не лише в низинних районах, а й сягали верхів'я Чорної та Білої Тиси (с.Ясіня, Лазенщина, Усть-Чорна) і навіть Синевира. Експлуатація лісів часом набирала хижацького характеру. Особливо багато цін-ної деревини йшло на будівництво плотів, на спорудження барж і човнів. Частину лісу сплавлялись кругляком і збували на ринках Угорщини і на Балканах.
Внаслідок революції 1848-1849 рр. і скасування кріпосного права відкрився певний простір для розвитку продуктивних сил. Пов'язані з революцією зміни соціально-економічної структури суспільства та його політичного і культурного життя знаменували собою перетворення його в капіталістичне суспільство, з усіма властивими йому суперечностями.
Із розвитком капіталістичних відносин в другій половині XIX – на початку XX ст. відбулись певні зміни в стані і складі населення краю. За даними австрійського перепису населення від 1857 р. (31 жовтня), в Ужанському, Березькому, Угочанському і Марамороському комітатах проживало 330 тис. чоловік, у тому числі 230 тис. українців (русинів). Значна частина української людності прожива-ла в Спішському, Шаришському і Земплінському комітатах (сучасна Словацька Республіка).
Динаміка чисельності населення в Марамороському комітаті у другій половині XIX – на початку XX ст. характеризується такими показниками25: 1869р. – 220506, 1880р. – 227436, 1890р. – 268281, 1900 р. – 308790 і 1910р. – 357705 чоловік [53,38].
Як видно з наведених даних, за вказаний період чисельність населення зростала, що можна пояснити міграційними процесами, а також зростанням лісопромислового виробництва.
Густота населення краю була порівняно невеликою і становила в 1900 р. 41,5 чол. на кв.км. У низинних районах вона доходила до 80 чол., а в гірських – не перевищувала 30-32 чол. на кв.км.
Етнічна структура населення (національність визначалась на підставі рідної мови та релігії) на початку XX ст. в Марамороському комітаті була такою: українці – 170964, угорці – 29205, євреї – 65684 (до речі, у 2-4 рази більше порівняно із іншими комітатами), румуни – 84510, словаки – 503 (найменше порівняно із іншими ко-мітатами), німці – 6142, інші національності – 687.
При цьому слід зауважити, що австро-угорські статистики здійснювали облік населення за розмовною мовою. Тому, як правило, багато українців, євреїв, словаків та німців зараховувались до угорців.
В етнічному відношенні українське населення краю межувало з чотирма націями: румунами, угорцями, словаками і поляками. На Закарпатті межа суцільної української етнічної території була одночасно українсько-румунською межею і проходила майже прямою лінією від Великого Бичкова до Севлюша (Виноградів). А вже звідси розпочиналась українсько-угорська етнічна межа, яка на південь від Ужгорода з'єднувалась українсько-угорська етнічна межа, яка на пів-день від Ужгорода з'єднувалась з українсько-словацькою межею. Остання повертала різко на північ до словацького містечка Сніна (Земплінський комітат), у північно-західну частину Ужанського комітату вклинювався невеликий польський етнічний півострів.
Наперекір підступній денаціоналізаторській політиці правлячих кіл населення краю залишилось складовою частиною етнічної території українського народу.
В другій половині XIX – на початку XX ст.ст., серед наявних галузей промисловості порівняно швидко розвивалась лісозаготівельна та деревообробна. Це було зумовлено великою кількістю лісів, які займали більше половини всієї території краю. Ліси були пере-важно власністю казни та великих магнатів.
У другій половині XIX – на початку XX ст. зростає будівництво дрібних, середніх і великих деревообробних підприємств.
Проникнення іноземного капіталу в економіку краю з особливою силою позначилось на лісохімічній промисловості. З участю авс-трійського, угорського і французького капіталів фірмою «Клотільда» у Великому Бичкові в 1868 р. був заснований перший не тільки на Закарпатті, а й в Угорщині хімічний завод сухої дистиляції деревини [36].
Зміни в розвитку загальногосподарського і промислового виробництва викликали нові зміни на транспорті, який є базою налагодження товарообміну між різними галузями матеріального виробництва. До 60-х років XIX ст. основними видами транспорту були гужовий та річковий. Але розвиток капіталізму, торгівлі, зростання внутрішнього ринку, а також стратегічні інтереси Австро-Угорської держави зумовлювали гостру потребу в створенні нового, механізованого транспорту, який забезпечив би постійний зв'язок між різними регіонами імперії, швидке й регулярне перевезення великих мас вантажів та людей [59,60].
Перша залізниця на Закарпатті була прокладена між Чопом і Ужгородом у 1872 р., протягом 60-70-х рр. були побудовані ще три залізниці. У 1894 р. завершено будівництво залізниці Мараморош-Сігет-Рахів-Ясіня, що сприяло встановленню залізничного зв'язку Закарпатської Гуцульщини з Галичиною через Яблуницький перевал. В середньому по краю на 100 кв. км площі припадало 5,1 км і на 100 тис. населення – 87,5 км залізничних шляхів.
Одночасно з прокладанням залізниць зростало будівництво шосейних шляхів, поліпшувався стан ґрунтових. Шосейні шляхи будувались за рахунок казни і місцевих бюджетних асигнувань, тому вони поділялись на державні, комітатські і сільські. В кінці XIX ст. протяжність державних шосейних шляхів на Закарпатті становила 726