Вчимку гуцули носили шапку-кленаню (червоною аботемно-синього сукна, підбиту баранячим хутром і облямовану лисячим хвостом. Клепапя покривала голову і вуха та сягала аж під шию. Кінці клепані можна було піднести догори і зав'язати на тім’ї . Поряд з клепанею, іноді, носили ще й шлик з червоного сукна, опушений чорним баранячим хутром. В деяких селах носили чорну баранячу шапку, підбиту білим смушковим хутром.

Крім звичайних постолів, побутували ще й закаблучені, які мали кінці передків, загнуті до середини. Пізніше почали носити також постоли на дві пряжки з широким поясочком для прикріплення п'ятки. Взимку чоловіки обгортали босі ноги суконною онучею, потім одягали на них постоли і зверху обмотували їх шнурками. Жінки носили взимку вовняні шкарпетки – капчурі, на які одягали постоли або чоботи на вузьких і високих каблука з підківками. Чоботи носили морщені (рісовані) на шість, вісім, десять ряс; пошиті з чорної шкіри. До рісованої пришви пришивали тверді, зшиті ззаду халяви на хутрі. Тут переважали жіночі сорочки з призборюванням навколо шиї, довгі (нижче колін). Крім цього, на Гуцульщині зберігся до сьогоднішнього дня найстаріший тип жіночого одягу – незшиті двоплатові запаски яскравих червоних і жовтогарячих тонів. їх одягали одну (з полотняним фартухом) або дві. Великим багатством стонованих кольорів відзначались двоплатові запаски, переткані сухозлітками. На початку XX століття увійшли в побут спідниці з фабричної тканини, підпоясані крайками, з запасками із кольорової вовняної тканини.

Своєрідним обрядовим (весільним) одягом була гугля. За визначенням В.Поль (Рої, 1966), гугля чи манта гуцулів має форму великого мішка, розпоротого, а, вірніше, не зашитого з одного боку. Вдягається на голову нерозпоротим кутком мішка, що обгортає тіло, з капюшоном, яким можна закрити голову.

Ще на початку XX століття на Гуцульщині вживалось намисто з різнокольорових пацьорок. В зачісках і головних уборах гуцулів збереглись нашарування минулих епох. Дівчата заплітали волосся в косу разом з ниткою (шворкою), на яку нанизували мідні ґудзики. Для збереження зачіски дівчата прив'язували кінці кіс на тім'ї червоною стрічкою, яку зав'язували па потилиці. Доповненням до одяїу гуцулів були дерев'яні різьблені і оздоблені етапом топірці і кефели. Жінки носили палиці з мосяжною галкою на інці. Крім цього, одяг доповнювали художні вироби з шкіри – сумки дшііки,

2.1.3. Народні промисли та мистецтво

Опрацьовуючи історичні відомості Гуцульщини зясувалося що, замкнутість натурального господарства в минулому зумовила необхідність самостійного виготовлення усіх потрібних предметів побуту. Шухевич (1901) писав, що в жодному іншому закутку Русі домашні исли не відігравали такої важливої ролі, як на Гуцульщині У ХІХ столітті народні промисли зберігають риси, характерні для натурального господарства, а вже з початку XX століття відчутнішими стають зміни в їх структурі, техноогічних процесах тощо. У кожній родині важливе місце займала переробка рослинної та тваринної сировини. Свідченням обробки льону, конопель та вовни є те, що ще до першої половини І тисячоліття н.е. відносяться знахідки прядильно-ткацького знаряддя [62].

Обробка вовни, льону та конопель. Вовну використовували для виготовлення різних видів тканин – одягових, інтер'єрних і господарського призначення. Для цього підбирали вовну з відповідними якостями і обробляли її належним чином.

Як сировину для тканин одягового, інтер'єрного і господарського призначення використовували і волокна луб'яних культур – льону та конопель, переробку волокон яких проводили за допомогою простих знарядь. Надавалась перевага вирощуванню конопель, оскільки вони менш вибагливі до грунтів і кліматичних умов. Для гуцульських сіл долини верхнього Пруту характерним є те, що обробка вовни стояла на вищому рівні, ніж обробка льону та конопель. Спосіб прядіння загальновідомий – грубі нитки пряли довшим і важчим веретеном, а тонкі – коротким і легким. Пряли в кулаці і в пучках. Напрядені нитки з веретена перемотували на мотовило довжиною до 2 м. Кожні три нитки рахували за одну чисницю, 10 чисниць становило пасмо, 20 пасом – півміток, 2 півмітки – міток. Кожне пасмо перев'язували шнуром. Зняту з мотовила пряжу (міток) вимочували в теплій воді, потім прали і золили. Нитки фарбували місцевими рослинними і тваринними барвниками. Кольори фіксували природними кислотами і сіллю – капустяним і огірковим росолом, сироваткою і т.п Готові тканини піддавали також відповідній обробці – сувої полотна золили лугом, вибілювали на сонці кілька днів, складали вдвоє, скручували на палку і прасували до тих пір, поки полотно не дістане полиску. Потім його скручували в сувої довжиною по 70-80 см. Сукно міряли на лікті, рифи та сажні.

Обробка шкір і виготовлення з них ужиткових виробів були досить поширеними у населення долини верхнього Пруту. В ХVІІ-ХVІІІ і століттях місцеве населення використовувало пояси-череси, табівки, ремені для порохівниць і сідел, різноманітні шкіряні футляри тощо. Особливо поширеною була вичинка овчини, юхти, керпцівок, сировиною для яких служили овечі, коров'ячі та козячі шкіри. Крім цього, вичиняли шкіри лисиць, зайців, куниць, тхорів, ведмедів, оленів, диких кабанів, рисі тощо. Кожен гатунок матеріалу передбачав свої види сировини, спосіб і знаряддя вичинки, майстрів (гарбарі вичиняли шкіри на взуття і ремінні пояси, лимарі – для виготовлення упряжі, ременів до тарниць,