В останній чверті XIX ст. на території краю зароджується кооперативна торгівля. Власниками нововідкритих магазинів були місцеві гуцули.

У сільській місцевості Гуцульщини до розширення мережі торгових точок спричинилися і місцеві осередки «Просвіти». З їх ініціативи на 31 грудня 1907 р. відкрито 6 нових крамниць. До кінця XIX ст. постійна торгівля краю не тільки в селах, але й в містах мала слаборозвинуту інфраструктуру. Наприкінці XIX ст. в Галицькій Гуцульщині активно розвивається громадське харчування як різновид постійної торгівлі, що прийшов на зміну корчмам і шинкам. В основному це були кав'ярні та ресторани. Вперше ресторан на території краю згадується 1879 року. Він діяв у с. Микуличин, власником його, вірогідно, був поляк, адже його іменували католицьким рестораном. Того ж року кав'ярня діяла в Делятині. Пізніше ресторани відкрито у Ворохті, Делятині і Яремчі. Крім того, в Яремчі гарячу каву подавали в буфеті. Сезонним курортникам у місцевій цукерні пропонували різні цукерки. У міжвоєнний період постійна торгівля досягнула свого апогею. У кожнім гуцульськім селі було по кілька торгових точок, а в деяких селах і містах Ю. Через Галицьку Гуцульщину до Словаччини, Трансільванії, Чехії, Австрії, Балкан з Лівобережної і Правобережної України, Молдавії, Бесарабії і Росії переправлялося чимало продуктів сільського господарства, тваринництва, мисливства, промислової сировини і напівфабрикатів. З європейських країн до українських земель, Бесарабії, Молдавії і Росії везли промислові вироби, залізний крам, галантерейні товари тощо. Варто зауважити, що найбільш левова доля в транзитній торгівлі припадала на худобу [33, 34].

Про величезний рух товарів через Галицьку Гуцульщину розповідають численні джерела. Ось, наприклад: в матеріалах Галицького громадського суду 1745 року є повідомлення про те, що через микуличинську митницю, котра проіснувала до другої світової вій-ни, проїжджали до Угорщини купці з Київщини. В матеріалах Надвірнянської домінії 1786 року повідомляється, що микуличани і ямняни кіньми до Угорщини і назад перевозили вантажні терхом (верхом) і транспортом (возами й саньми).

Подорожуючи по Галицькій Гуцульщині, німецький вчений і мандрівник Б.Гаккет 1790 року засвідчує, як по дорозі біля Чорногори на Закарпаття з Волині, Поділля і України гнали велику рогату худобу [56].

Про участь гуцулів у транзитній торгівлі твердить відомий польський вчений В.Поль. У знаменитій роботі «Праці етнографії північних схилів Карпат» він пише: «гуцули займаються перевозом своїми кіньми збіжжя з Галичини і Буковини в гірські райони Угорщини, їх наймали галицькі і буковинські євреї і таким чином провадили корисну для себе торгівлю. Везли зерно з найближчих торгів у найвищі гори по 18 миль від рідного краю. Брали на одного коня корець збіжжя. Подорож туди і назад займала тиждень часу. Гуцул всю дорогу йшов піхотою...» [16].

В.Грабовецький зазначає, що наприкінці ХVП-ХVІІІ ст. угорські купці на схід провадили торгівлю не через Молдавію, а через Надвірнянщину. Транзит з Угорщини на Україну, зокрема Поділля, був дуже давнім. З цього приводу 11 квітня 1896 року «Газета Коломийська» писала: «Торгівля між Поділлям і Угорщиною про-ходить через Коломию із незапам'ятних часів». Угорські купці, щоб потрапити до Коломиї, мусили переходити Яблунецький перевал, потім через Микуличин – Дору – Делятин – Ланчин під'їжджали до столиці Покуття [20, 18, 21].

Таким чином, транзитна торгівля сприяла залученню гуцулів до економічних і культурних зв'язків не тільки з населенням різних регіонів України, а й багатьох країн Європи.

Торгівельні зв’язки краю з землями України

Торгівля гуцулів з населенням інших українських територій простежується з княжих часів. Безперечно, головним продуктом продажу була сіль. Так, у Галицько-Волинському літописі 1241 зазначається про так звану «коломийську» сіль», яку виробляли не тільки на солеварнях поблизу Коломиї, а й на гуцульських банях-солеварнях. В ті часи коломийську сіль продавали землі Руській, а дохід від її продажу призначався на утримання «оружників» – пішої дружини князя Данила [48].

Жвава торгівля «коломийською сіллю» провадилася і пізніше [42]. М.Молчановський твердить, що коломийські орендарі соляних веж скаржилися до польського короля, що селяни полишили землю та домашні роботи і розвозять сіль і інші товари по Поділлю. Королівська адміністрація зважила на їх незадоволення і, на радість прохачів, у 1456 році видала розпорядження, згідно з яким селяни не мали права везти сіль на продаж, а хто не послухає, буде заарештований. Вироблену на продаж сіль здавали на склади у Коломиї, а відтіль її продавали купцям різних сторін України [43].

В ХVІ-ХVІІІ ст. географія торгівлі гуцульською сіллю є досить великою. Численні факти свідчать, що її продавали не тільки на Покутті, Поділлі, Волині, а й на Наддніпрянщині, тобто по усій Україні. Так, тоді сіль з гуцульських солеварень збували в Теребовлі (1644), Ніжині (1661-1666 рр.), Батурині, Козельському, Конотопі (1666), Ладижині, Могильові-Подільському, Переяславі (1668) Пирятині (1690), Києві (1674-1762 рр.), Меджибожі, Монастирищу (1770) на Тернопі-льщині і Кременці (1778).

В XIX ст. гуцульську сіль з Делятина і Косова розпродували по всій Східній Галичині і вивозили на продаж до сіл і міст Східної України через окопську, гусятинську і підволочиську митниці. Крім селян і місцевої шляхти, сіллю торгувало і духовенство. Ось, наприклад, у 1725 року до Києва прибув для продажу солі священик містечка Косова Никифор Пасєєвич з двома компаньйонами, при яких було 77 челядників.

Сезон чумакування у джуманів і «коломийців» починався весною, з появою першої трави, і тривав до перших заморозків осені, тобто до тих пір, як зазначає В.Грабовецький, коли худоба ще