Прасоли, як і коломийці, чумукували валками. Одні з них були більші, інші – менші. Так, 1653 р. валка 16 білоославських і чорноославських чумаків складалася із 21 мажі. Березівська валка, котра їхала до Києва у 1674 році, налічувала 60 маж, які належали її чумакам. Серед чумаків були заможні й бідні. Так, 1653 р. в ославській валці 12 прасолів мали по одній, один – дві, двоє – по три мажі солі. Крім солі, яка була основним товаром, гуцули-чумаки в східно-українські міста вивозили вовну, килими, дьоготь, ліжники, сап'ян, точильні бруси для кіс.

Джумани – бідні солеторгівці. Це була категорія «кінних» чумаків, які верхи на конях в бесагах везли сіль, яку роздрібне продавали або обмінювали на зерно. Радіус збуту солі джуманами – невеликий. Вони заходили не далі Задністров'я, тобто сучасної південної Тернопільщини. Про цей джуманський радіус торгівлі дізнаємося із інвентаря Яблунівського ключа 1738 року, де записано: «...осьмачку гостину платить той, хто далеко гостює, а хто по Задністров'ю, той дає півосьмачки». Відомо, що 1719 р. сіль з Бані-Березова місцеві джумани возили до подільського міста Скалат на Тернопільщині.

Слід зауважити, що гуцульську сіль вивозили на Наддніпрянщину не тільки гуцули, а й жителі Лівобережної і Правобережної України. Зокрема, до Делятина, Косова, Кут, Надвірної, Утороп і Яблунова приїжджали коломийці з Києва, Лубен, Прилук, Пирятина, Ніжина та інших українських міст. По гуцульську сіль найбільше прибувало коломийців з Києва, Ладижина, Могилева-Подільського, Переяслава і Райгорода. Так, з матеріалів теребовлянського гродського суду дізнаємось, що 1631 року на розгляд суддів надійшла скарга мешканців Райгорода – підданих київського воєводи – Януша Ташкевича – купців Петра Хомена, Кирила, Лаврина і Степана, які займалися продажем хліба і закупом солі. Вони скаржилися на Михайла Станіславського, що той на них у Косові накладав надмірні податки [59,61].

Сіль, вироблену на гуцульських солеварнях, до інших міст України також вивозили місцеві міські євреї. Так, ЗО грудня 1778 року в надвірнянському замку євреї-купці Йось Литвин, Воло Іцькович, Йось Лейбович та Ело Шмійлович уклали контракт на перевезення солі з делятинських околиць на 18 великих мажах до Кременця.

В.Грабовецький твердить, у Коломиї гуцульську сіль закупляли не тільки коломийці, а й козацька старшина та православне духовенство Лівобережної України. Так, зокрема, у 1725 році до Коломиї по сіль приїжджав ієромонах з групою послушників Чернігово-Троїцького монастиря. По гуцульську сіль коломийці приїжджали не тільки до Коломиї і гуцульських міст, а й до сіл. Так, у матеріалах архіву Бурштинського замку магнатської родини Яблоновських повідомляється, що У 1745 році в с.Спас по сіль приїжджали коломийці з України. Торгівля гуцульською сіллю продовжувалась і в останній чверті XVIII ст., коли край перебував у складі Австро-Угорської імперії. Так, 1778 р. із Березова коломиєць Григорій Шрамченко через Васильківську прикордонну заставу провіз 800, а березун Василь Геник ще більше – 1150 пудів ступочної солі. До сіл і міст Галицької Гуцульщини привозили солену рибу, хліб, тютюн, пряжу, смолу, залізо, зброю. Ось, наприклад, документами засвідчено, що 1738 року з с. Безуглівки Ніжинського полку троє чумаків до Коломиї привезли в'ялену рибу [22].

Гуцули вели також масштабну торгівлю фруктами, волами, коровами, кіньми і вівцями. З давніх-давен у них цих тварин закуповували бойки, покутяни, подоляки та з інших регіонів України. У 1816 р. на ярмарку в Надвірній партію великої рогатої худоби купили для відгодівлі на Роздільській пивоварні на Львівщині. У 1839 році Я.Головацький, будучи на косівському ярмарку, у своїм щоденнику зробив запис про те, що купці з Поділля закупляли у гуцулів волів, корів, овець та вовну[40]. Велику торгівлю фруктами проводили купці м. Утороп. Так, в 1637 році до галицького городського суду внесено скаргу уторопських купців – торгівців фруктами Лучара Днєжкова, Михайла Параліця, Павла Горчина та Івана Тетерського, в якій по-зивачі зазначали, що під час їхньої подорожі шляхтичі Андрій Грушевський та Матьяш Щепковський вчинили на них збройний напад.

Своїх коней гуцули продавали на подільських ярмарках вірменам та євреям-перекупникам. Ян Грегорович, який 1876 року побував на Галицькій Гуцульщині, у статті «Про гуцульського коня» писав: «...раніше гуцуликів (коней), гуцули збирали четвірками і збували на знаменитих подільських ярмарках». Далі він зазначає, що місцеві євреї-перекупники взимку у гуцулів закупляли молодих, старих і навіть хворих коней, а потім літом на добрих травах випасали по полонинах і відгодованих коней перепродували на ярмарках в Косові, Кутах і Вижниці [26]. З давніх-давен у гуцулів закупляли овець бойки зі Старосамбірщини та покутяни. М.Зурицький писав: «Від незапам'ятних часів ідуть мшанецькі ґазди купувати овець на Гуцульщину. Пригнаних овець зараз продавали або в найближчому місті, а перепродавши, йшли по другі. Давніше куплених овець ціле літо тримали у кошарі, а восени перепродували. Такі вівці називалися «купчими». В Мшанці у 1875 р. постійно було 5-6 кошар з купчими вівцями. В 90-х роках XIX ст. на закупівлю гуцульських овець щорічно ходило 36 мшанецьких ґазд».

Великим попитом у населення Буковини, Львова, Києва й Одеси користувалися мінеральна вода з Буркуту. Л.Вайгль писав, що буркутська вода не одному помогла вилікуватись і дожити до глибокої старості. Він твердить, що воду на збут почали продавати з 1851 року. В 1899 році її продано 7.109, а перед тим ще більше – 8-10 тисяч пляшок. Мінеральну воду кіньми доставляли до Кут, а там її закупляли вірмени і євреї і везли