Характерним для феодального землеволодіння в ХVІ-ХVІІ ст. є не тільки розширення землеробства, а й створення мануфактур. Найчастіше в маєтках феодалів створювались ґуральні, лісопильні, ткацькі майстерні тощо. В таких населених пунктах, як Вишково, Крива, Буштино, Бичків, діяли мануфактури з обробки дерева і заліза, Косівська поляна, Бутфалва – мануфактури доменного і ливарного виробництва, Ясіня, Усть-Чорна, Бичків – лісопильні і т.п.

Аналіз джерел літератури свідчить, що мануфактурне виробництво в ХVІ-ХVІІ ст. мало феодальний характер. Паростки капіталістичних відносин в них ледь-ледь позначалися.

Активізація господарської діяльності сприяла зростанню народонаселення. Крім деякого природного приросту, особливо в XVI ст., коли дещо спала хвиля міжусобних війн та набігів турків, на цей час припадає хвиля колонізації. Після поразки під Могачем у 1526 р. і утвердження турецького гніту з Угорщини разом з феодалами переселялось багато угорських селян, які осідали в південних районах Закарпаття.

У середині та в другій половині XVI ст. сюди, як і в Словаччину і Трансільванію, переселилося чимало німців (ремісників і селян), які побоювались переслідувань у часи реформації та селянської війни 1524-1525 рр. Німецьке населення розселялось невеликими групами по всій території Закарпаття, але найбільше його осідало в районах розвитку лісових промислів.

Основну масу колоністів становило галицьке населення, яке втечею рятувалось від гніту польських магнатів і шляхти, а також від окатоличення після затвердження унії у 1596 році. Галицька колонізація охопила широкі простори від верхів'я Тиси до Попраду.

Окремі етнічні групи населення займали певні території Закарпаття. Зокрема, лемки осідали переважно в Ужанському і частково у Береському комітатах, бойки займали східні райони Ужанського, .більшість Береського і частину Угочанського комітатів. Гуцули заселяли басейн Верхньої Тиси, низини річок Тересви, Тереблі, Річки.

Лише в 1639 р. з галицьких сіл через польсько-угорський кордон Закарпаття перейшло понад 200 сімей. Із Яремчі переселились в села Богдан, Бичків Яремчуки, з Молдавії – в Ясіня, Рахів, Солотвино прибули Молдавчуки, а Стенчуки, які осіли в Квасах, прибули навіть з Дону.

Колоністи, як і раніше, одержували пільги: на шість років звільнення від податків, поборів; право переходу тощо. Після закінчення цих пільг вони поповнювали ряди закріпачених.

На мануфактурах селяни виготовляли вози, бочки, мотузи, свічки, різні види полотна, скло, зрідка папір, селітру, смолу, поташ, видобували сіль, залізну руду та інші корисні копалини.

Важкі повинності, як і податки та побори, розорювали селянство. Селянин змушений був відбувати близько десяти видів феодальних повинностей і поборів і сплачувати близько п'яти видів податків.

В умовах розвитку товарно-грошових відносин на селі з'явилась нова категорія селян – жемери, які не мали ні наділу, ні тяглової худоби. В кінці XVII ст. жемери становили близько 75-80% жителів осель. Це був найбідніший прошарок сільського населення, що найбільше терпів від феодально-кріпосницького гніту. За клаптик землі, на якому стояла бідненька хата, жемер змушений був працю-вати 51 день на панських ланах.

Влада феодалів над селянами настільки зросла, що господарські двори навіть визначали форму одягу для бідарів. У 1606 році вла-сті видали розпорядження, згідно з яким зазначалось, що селяни і селянки не можуть носити одяг з дорогих тканин. Невіддільною ознакою селянина, говорилось далі в розпорядженні, є постоли, а тому всі повинні ходити саме в постолах, а не в гарних черевиках. Якщо хтось порушить це розпорядження, то платитиме штраф. Власті Марамороського комітату (теперішні Рахівський, Тячівський, Хустський райони, а частина населених пунктів входить до складу інших держав) навіть видали розпорядження, за яким штрафували селян за порушення визначеної форми одягу. В розпорядженні зазначалось: «Селянки з комітату Мараморош не можуть ходити в одязі з дорогого полотна і взувати модні чоботи».

Отже, селянин терпів від феодального гніту, податків, від безправ'я та ще його й штрафували за порушення визначених форм одягу та взуття. Це свідчення глибокої безправності селянина-кріпака.

У ХУІ-ХУІІ ст. набули подальшого розвитку лісові промисли, хоч товарної продукції вони давали небагато. Вирубування лісів, що належали як державі, так і феодалам, проводилось і з промисловою метою, і для поширення посівних площ. Найбільш інтенсивно експ-луатувались ліси, які належали привілейованим містам Мараморощини. Вже на початку XVII ст. і держава, і феодали видали розпорядження про охорону лісів, особливо дубових і букових, розташованих поблизу міст чи великих осель. Так, у 1631 році заборонялось вирубувати ліси навколо сіл Горяни, Невицьке, Кам'яниця, Коритняни та ін. На Мараморощині обмежували вирубування смереки для плотів, на яких сплавляли сіль. Держава і феодали вимагали сплавляти сіль на човнах, а не знищувати для цього цінну деревину.

Найбільше лісу використовувалось для будівництва палаців, сільських хат, церков, мостів, перебудови фортець, а на Мараморощині – для виготовлення знарядь праці – солекопів. Із дуба виготовляли цебри, човни, бочки, а смерека йшла на плоти.

Для розпилювання лісу широко починають використовуватись водяні млини. Лісопильні були створені не лише в кожній домінії, в господарствах великих феодалів, а й подеколи в маєтках немешів (багатих господарників). Ринкового збуту продукції лісів у складних умовах ХVІ-ХVІІ ст. практично не було. Більшість виробленої продукції – дошки, колоди, драниця, дерев'яне вугілля, дьоготь, поташ, смола йшла для власних потреб. Лише незначну частину мате-ріалів і продукції лісових промислів відправлялось на зовнішній ри-нок, особливо на Балкани і в Туреччину.

Селяни-кріпаки і волоські пастухи розвідали ряд нових мінеральних джерел-криниць. Поблизу джерел закладали в землю великі бочки, наповнювали їх мінеральною водою, в яку кидали розжарене каміння. У нагрітій таким чином воді люди купались годинами.