Дисперсність сучасних гуцульських сіл або й зовсім відособлена система розселення родин у межах величного ландшафту карпатського середньо- й високогір'я, патріархальність побуту, пастуше ґаздування й самобутня кухня верховинців — найколоритніші принади сільського зеленого туризму цього краю. Кожна гуцульська хата сприймається як своєрідний музей народного мистецтва: всі речі вжитку (посуд, меблі, килими, одяг) оздоблюються різноманітними візерунками, різьбою, вишивками, художнім розписом тощо.

Агрорекреаційний сервіс у селах Гуцульщини вирізняється яскравим етнічним колоритом, неперевершеним багатством обрядово-ритуальної анімаційності відпочинку й виразним екологічним спрямуванням програм дозвілля.

У гуцульських селах зелений турист зможе придбати традиційні сувеніри цього краю: ліжники і одяг з вовни та шерсті, різьблені дерев'яні підсвічники-трійці, тарелі, келихи, люльки, декоративні топірці й булави, вишиванки, а також бринзу.

Бойки — це етнографічна група українців, яка мешкає у передгірській і гірській частинах центральних районів Українських Карпат. Бойківщина на заході межує з Польщею, на сході (умовно — по р. Ломниці) з Гуцульщиною, південна межа проходить по Полонинському хребту між верхів'ями річок Уж і Тересва, а північна — по наддністровському Передкарпаттю.

Згідно з сучасним адміністративно-територіальним поділом України, до Бойківщини відносять Долинський та частину Рожнятівського району Івано-Франківської області, Сколівський, Турківський, частину Стрийського, Дрогобицького, Самбірського та Старосамбірського районів Львівської області, а також Воловецький і частину Великоберезнянського та Міжгірського районів Закарпатської області.

Бойки — це нащадки одного з могутніх кельтських союзів племен, які у VI ст. з гірської території сучасних Австрії і Чехії просунулися на південний схід (ближче до кордону багатої Візантійської імперії). Історичний трактат візантійського імператора Костянтина Багрянородного залишив оповідь про войовниче кельтське плем'я боїв, яке спускалося з карпатських верхів і спустошувало візантійські Балкани. Згодом, у складі Дулібського ранньодержавного утворення бої унаслідок 40-річних кривавих війн з Аварським каганатом були майже винищені і поступово "розчинилися" серед сусідніх слов'янських родів, передавши їм свій славний етнонім і певний пласт архаїчної праєвропейської етнокультури.

Усвідомлення своєї окреміїпності й порубіжне положення сприяло певній консервації традиційної культури, системи вірувань і повір'їв бойків.

Традиційний уклад життя бойків з правіків ґрунтувався на вирубно-вогневому землеробстві й деревообробці, які потребували зусиль усіх членів великих патріархальних родин. Тому в житловому будівництві бойків збереглися замкнуті двори з видовженою хатою із високим дахом, які (як і в гуцулів) будувалися автономно, на значній відстані один від одного. Клуня бойківського обійстя (в якій зберігалося основне майнове багатство землеробської родини) досі має архаічну назву "боїско".

Основа бойківського господарства — ведення індивідуального землеробства з використанням рискаля і сапи у поєднанні з інтенсивним тваринництвом відгодівельного типу. Відповідно склалася ситна бойківська кухня, багата на м'ясні страви (печені, ковбаси, сало, сальцесони тощо) та хлібобулочні вироби.

Характерною етнографічною рисою-ідентифікатором бойків є спільна для чоловіків і жінок древня традиція носити довге розпущене волосся. Адже колись коротко стрижене волосся вважалося ознакою худородності й убогості.

У бойківському середовищі найвищої естетичної неповторності досягла дерев'яна храмова архітектура. Класичні триверхі тридільні бойківські храми з довершеними різьбленими царськими вратами й іншими декоративними елементами інтер'єру нині визнаються шедеврами європейської культурної спадщини.

Багатовуличні бойківські села з багатьма храмами, побожне населення з міцними родинними зв'язками й високою етнічною свідомістю, багатою обрядовою культурою, різноманітною хлібосольною народною кухнею, міцні традиції заможного індивідуального ґаздування та любов до ужиткових ремесел виступають основними принадами сільського зеленого туризму в цьому краї.

Агрорекреаційний сервіс у селах Бойківщини вирізняється самобутнім мовно-етнічним й обрядово-ритуальним колоритом, екологічним та релігійно-культурним спрямуванням програм дозвілля.

Відвідання бойківських сіл "спокусить" зеленого туриста придбати традиційні сувеніри цього краю: багато оздоблені ікони, вишиті ікони, скатертини, рушники, дерев'яні різьблення, кераміку.

Лемки — це автохтонна найзахідніша етнографічна група українського народу, що мешкає на обох макросхилах Бескидів, здебільшого поза межами сучасних адміністративних кордонів України ("перекроєних" Сталіном у період Другої світової війни).

Історична Лемківщина простягається між річками Сян та Попрад західніше від річки Уж, углиб бескидських хребтів сучасних Словаччини і Польщі.

Доля лемків складалася найдраматичніше: з XI ст. південна частина Лемківщини була зайнята угорцями, у XIV ст. рештою її території керувала Польща, з розпадом у 1918 р. Австро-Угорщини Лемківщина була поділена між Польщею та Чехословаччиною, а по закінченні Другої світової війни (1947 р. — операція "Вісла") майже все лемківське населення було насильницьки зігнано з своїх корінних теренів і депортовано з Польщі в УРСР та розселено малими групами уздовж західно-польського кордону. Лише словацька частина Лемківщини (Пряшівщина) уникла масштабного воєнного терору, тож нині в словацьких Бескидах збереглися сотні лемківських сіл (поряд — на сусідніх польських схилах Бескидів — лише одиниці).

Упродовж XX ст. асиміляційний тиск на лемків був особливо жорстким. І досі поза межами України залишки їх штучно розмежовують на українців, русинів і власне лемків. Найбільший ареал автентичного розселення лемків на сьогодні зберігся в Словаччині (за останніми переписами, на Пряпіівщині мешкає близько 40 тис. лемків, хоч у 1940—1950 pp. їх кількість становила близько 200 тис. осіб).

У сучасних межах України лемки проживають у Пе-речинському районі та південній частині Великоберезнянського району Закарпатської області.

Свій етнонім лемки, найвірогідніше, отримали від сусідів за вживання поширеної тут діалектної частки "лем", що означає "лише, тільки".

Щодо походження, лемки — це одна з племінних груп численного давньослов'янського союзу білих хорватів, ранньодержавна територія яких простягалася від Волині та Поділля до кордонів Великої Моравії і давньопольського королівства. Після запеклих трирічних воєн з Володимиром Великим білохорватський союз остаточно розпався, частина племен мігрувала на територію сучасних Хорватії, Сербії і Чорногорії, а частина залишилася жити в