Традиційно-побутова культура лемків зберегла багато елементів старожитньої самобутності. Горяни займалися присадибним землеробством й відгодівлею великої рогатої худоби. Відсутність значних землеробських площ, висока народжуваність і безробіття зумовили формування помірно-аскетичного стилю життя цих горян. їхній одяг (плащ-чуга, сіряк, лейбик, опанча, сірманя), зазвичай, має порівняно небагату вишивку і відзначається простотою крою (єдиною прикрасою костюма слугували оригінальні лемківські капелюхи з павиним пір'ям). Ця ж аскетична простота притаманна й традиційній їжі лемків: основу їхнього раціону складають прісний хліб (ощипля, осух), каші (чир, куляша, панцаки), галушки з бринзою, маком чи капустою та узвари з сухофруктів, ягід чи гірських трав.

Відвідини лемківських сіл неодмінно "спокусять" зеленого туриста придбати традиційні сувеніри цього краю: вишиванки з геометричним орнаментом, дерев'яні, з магічними візерунками, писанки чи яскраві жіночі прикраси з бісеру.

Лемківські оселі, якими мальовничо "змережане" бескидське низькогір'я, здатні привабити, насамперед, туриста, який прагне зануритися в дійсно архаїчну атмосферу старожитньо-слов'янського побуту.

"Родзинкою" сільського зеленого туризму в цьому краї виступає дивовижна органічність співіснування людини й природного середовища, незвична для мешканців міста скромність побуту й архаїчна щира простота побутового спілкування й культури взаємин з гостями. Тому навіть кількаденне перебування в їхньому середовищі сприяє духовному очищенню, примиренню з самим собою і глибшому усвідомленню сутності буття людини на цій землі.

Поряд з трьома найколоритнішими етнічними групами українського народу, населення Карпатського регіону зберігає чимало самобутніх особливостей, що склалися завдяки специфіці геопросторового положення й історичного розвитку його окремих історико-культурних субрегіонів: Закарпаття, Буковини, Покуття, Галичини.

Закарпаття (Підкарпатська Русь) — історико-культурний регіон, який майже тисячоліття перебував під пануванням інших держав. Але в етнічній самосвідомості закарпатців ще з доби Київської Русі від батька до сина передавалася як заповіт чітка самоідентифікація: "ми — русини, а край наш — Русь під Карпатами. А по той бік Карпат — Велика Русь-Україна".

Тисячолітнє залежне співіснування у середовищі сусідніх народів (угорці, румуни, молдавани, словаки, поляки й австрійці) суттєво позначилося на культурі та мові мешканців цього краю.

Сільського зеленого туриста на Закарпатті очікує вражаюче багатство і поліетнічна синкретичність сільського побуту, вишукана народна кухня, яка ввібрала в себе кращі рецептури середньоєвропейських народів, а також ексклюзивні "плоди" місцевого виноробства (у кожному селі свої секрети виготовлення домашніх вин).

Буковина — це історико-культурний регіон, який також багато століть перебував під пануванням інших держав. З XII ст. Буковина входила до складу Галицького, згодом Галицько-Волинського князівств, у XIV ст. була підкорена Угорщиною, а з 1359 р. стала складовою Молдавського князівства, пізніше — Румунії.

Назва "Буковина" пов'язана з поширенням у цьому краї букових пралісів і вперше зафіксована у XIV ст. у грамотах молдавських господарів. Нині Південна Буковина належить до Сучавського повіту Румунії (населення її є нащадками змішання слов'ян і волохів), а Північна Буковина переважно збігається з територією гірських і передгірських районів Чернівецької області.

Буковина — багатонаціональний, етно- й віротерпимий край, де до кожного гостя звикли ставитися з особливою шанобливістю. Ще з XV ст. у селищах й містечках краю масово оселяються євреї, з XVI ст. значний міграційний потік становили молдавани, які рятувалися від репресій турецьких загарбників. Пізніше, у XVIII ст. на Буковині осіла чимала община російських розкольників-некрасівців — онуків донських козаків, які зазнали поразки в Булавинському повстанні. Також сюди переселялися з-за Дунаю і Бессарабії розкольники-липовани.

Сьогодні Буковина "спокушає" зеленого туриста мальовничою плавністю контурів Буковинських Карпат, вкритих буковими пралісами, миролюбністю й гостинною щедрістю вдачі простих селян, їхньою релігійною відданістю й самоідентифікацією як невід'ємною частиною столичного і константинопольського православного світу, особливим плеканням українських культурних традицій.

Покуття — це невеликий за розмірами історико-культурний регіон, розташований у природному перед-гірському "закутку" у верхів'ях Дністра та Пруту (до впадання у нього Черемошу) на стику трьох великих історично-етнографічних регіонів: Галичини, Поділля та Буковини. Вперше назва цієї землі згадується ще давньоруськими літописцями.

Етнографічні особливості Покуття мають багато спільного з Гуцульщиною та Буковиною, проте є й оригінальні риси. Найбільшою окрасою покутської хати є мальовнича кераміка: миски, баняки і глечики різної форми. Інтер'єр сільських осель відзначається великою кількістю барвистих тканин і розмаїттям вишивок. На ліжках викладають по кілька вишитих подушок, на жердках вивішують строкаті рушники.

Покутяни — нащадки давньослов'янських племен дулібів і білих хорватів. їх матеріальна й духовна культура близька до культури гуцулів, але має яскраво виражений землеробський характер.

Вони хлібосольні, гостинні, щедрі душею. Саме ці риси приваблюють туристів у самобутній світ підкарпатського покутського села.

Галичина — це найбільший історико-культурний субрегіон Карпатського туристичного реґіону, який охоплює землі історичного ядра Галицько-Волинського князівства XII—XIII ст. і Галицької держави XIII— XIV ст. У різні історичні періоди межі реґіону то розширювалися (до Подунав'я на півдні і Берестейщини на півночі), то звужувалися (до передгірної частини Івано-Франківщини та південної та центральної частини Львівщини).

Нині Галичиною прийнято вважати території Івано-Франківської, Львівської і Тернопільської областей. За зонально-ландшафтним принципом у сучасних межах Галичини доцільно виділяти такі субрегіони: Галицьке Полісся (Мале Полісся, Побужжя й Надстир'я), Галицьке Поділля (Розточчя, Опілля, Гологори, Вороняки) і Галицьке Прикарпаття (Самбірщина, Дрогобиччина, Ро-гатинщина, Станіславщина).

Найколоритнішим субрегіоном Галичини треба визнати Галицьке Прикарпаття (з центром у Галичі — столиці Галицької Русі). Це перехідний природно-етнографічний район між Карпатами та Поділлям, де збереглися основні риси культури, притаманні українцям Карпат, збагачені культурними запозиченнями з центрально-західного етнокультурного ареалу українства.

Список використаної літератури:

Белявский И.К. Маркетинговое исследование: информация, анализ, прогноз: Учеб. пособ. — М.: Фи-нансьі и статистика, 2001. — 320 с.

Берсуцкий