Експлуатацію гідроелектростанції веде компанія "Ітайпу-Бінасіонал". Вона була утворена в 1973 році і належить Бразилії і Парагваю – ці дві країни ділять між собою вироблену електроенергію. Назва "Ітайпу" означає буквально "Співаючий камінь" і поетично передає шум води, що перекочується через кам'янисті пороги. Гігантська бетонна дамба (вона в п'ять разів більше Асуанської) встановлена в 20 кілометрах на північ від міста Фос-ду-Ігуасу. Довжина її – майже 8 кілометрів, висота – 196 метрів (тобто приблизно висота хмарочоса в 75 поверхів), ширина – 400 метрів. Щоб побудувати цю грандіозну споруду, знадобилося відвести річку по двокілометровому каналу шириною 150 метрів, який пробивали в скелях. Канал був закінчений у 1978 році. Після того, як річку відвели, був потрібний час на висихання русла, так що будівництво дамби було почато в 1979 році. Генератори енергоблоку гідроелектростанції наймогутніші в світі, кожний з них виробляє 700 000 кіловат [33].

Перегородивши течію річки, дамба утворила штучне озеро площею 1340 км2. Перед затопленням цього району звідси були вивезені всі скільки-небудь значні археологічні пам'ятники – всього близько 300, причому вік деяких перевищував 8000 років. Вже після затоплення в районі водосховища була проведена реадаптація багатьох видів тварин, які раніше мешкали в цих місцях, але пішли, рятуючись від води, або загинули. На довершення всього по берегах штучного озера було висаджено 20 мільйонів дерев.

Чи не найбільше туристів у Бразилію приваблює карнавал.

Школи самби зробили карнавал в Ріо-де-Жанейро одним з найяскравіших і вражаючих видовищ в світі. Бразильці вважають свою країну батьківщиною карнавалу.

За два тижні до нього вони відкладають усі важливі справи "на потім". Чотири дні триває свято. На цей час життя в країні завмирає – всі танцюють. Засоби масової інформації націлені тільки на карнавал. Куди не глянеш – усюди він. Та й за кордоном, хто б не говорив з бразильцем про його батьківщину, рано чи пізно мова неминуче заходить про карнавал, бо ці поняття нерозривні. Адже карнавал так і називають "бразильським", підкреслюючи тим самим походження цього свята, унікального за своїм розмахом і загостренням пристрастей, що охоплюють всіх і кожного.

Значно менше відомо про все зростаючу роль, яку грають в карнавалі школи самби. Перша з них була офіційно відкрита в Мангейрі в 1928 р. За нею з'явилися інші, але ув той час вони ще не мали відношення до карнавалу. Ці школи, що зародилися в бідних кварталах, де багато негрів, були далекі від свята, яке проходило на центральних вулицях, залишаючись розвагою заможних людей. Біднякам доводилося веселиться майже "нелегально"; поліція не давала їм співати і танцювати там, де їм хотілося [34].

І все-таки самба поступово затверджувалася як найбільш яскрава форма самовираження чорного населення, що пережило три з половиною століття рабства. Вона швидко завоювала фавели Ріо, мешканці яких почали влаштовувати свої власні ходи. У 1935 р. влада Ріо-де-Жанейро офіційно дозволила проводити карнавал у його народній формі.

Школам самби стали надавати державні субсидії. Не маючи донині певної структури, вони тепер знайшли свій статус, отримали власні приміщення, створили комітети управління, що збирали щомісячні внески. Виникла федерація шкіл самби. Відтепер у ходах могли брати участь лише її члени. Ця "бюрократизація" прискорювалася у міру зростання інтересу до карнавалу зі сторони держави, а також публіки, що жадала незабутніх видовищ.

Починаючи з 70-х років школи перетворюються на справжні "фабрики карнавалу", що працюють круглий рік і мають у своєму розпорядженні всю необхідну інфраструктуру. Фантасмагорія ходів – підсумок довгих зусиль, про які глядач не підозрює. Пішли в далеке минуле ті часи, коли школи самби підключалися до організації карнавалу лише перед самим його початком. Бали і репетиції, на які за певну платню допускається публіка (вони приваблюють до 150 тис. глядачів), комерціалізація культурної продукції (танцювальні групи), допомога банкірів у проведенні бічо (різновид лотереї) приносять значно більше доходів, ніж місячні внески членів асоціації самби.

Створення цього особливого інституту зажадало і відповідного персоналу, – бухгалтерів, юристів, адміністраторів, – що представляє в більшості своїй зовсім інші соціальні кола, ніж його засновники. Школам довелося пристосовуватися до їх смаків. Найбільші з них прагнуть, подібно до клубів для середнього класу, розташуватися в престижніших місцях. Але щороку здійснюється диво: не дивлячись на всю свою еволюцію і організовану підготовку, карнавал, що виплеснувся колись з глибин народної душі, всякий раз заново знаходить свою чарівну чарівність.

Ходи. Ось так описують свято бразильські письменники Амаурі Жоріу та Іром Араужу: "Попереду всіх їде колісниця (abre-alas), що символізує школу. За нею слідують вози, оформлені у вигляді різних алегорій. А між ними йдуть танцюристи. Члени комісії віддають розпорядження. Провідні учасники неквапом займають свої позиції. Диригенти настроюють оркестри. Ось по сигналу головний співак, що стоїть на колісниці, заспівує тему самби – samba-enredo. Слідуючи старій традиції, учасники слухають її, потім, підхоплюючи мелодію, вступає оркестр – і всі починають співати, повторюючи основну тему два або три рази, не рухаючись, чекаючи тих, що відстали. І раптом, немов по чаклунству, все приходить у рух. Починається найпрекрасніший у світі фестиваль народного мистецтва. Неквапливо, зі співом і танцями проходить кортеж, викликаючи навколо радість і захоплення". Для численних глядачів, готових сплатити цей спектакль, приготовані розташовані амфітеатром місця. Їх відгороджують пересувними загородками, щоб насолодитися видовищем могла тільки публіка, що заплатила за вхід. Правда, це